" ...В своїй хаті своя й правда
І сила і воля..."
* * *
Читаю "Кобзаря" немов молитву,
Читаю трепетно, немов святе письмо,
Тут кожне слово - гостре наче бритва...
Чи ж нас осліплено, чи на очах більмо,
Що ми не бачимо того, що бачив він?
Чи ми байдужі, до Вкраїни-неньки?..
Століттями луна насполох дзвін -
Та ми й глухі, до того ж! Воріженьки
Обсіли нас,
А ми собі й щасливі
І, знов: "за шмат гнилої ковбаси -
Хоч і дорослі вже,
А дехто й зОвсім сивий,
І матір віддасте, як попроси"!
І нас скуповують, мов баранів отари,
Тарифами довівши до межі...
Не половці і не якісь татари -
Свої, законно обрані мужі!..
Та схаменіться вже нарешті, добрі люди!
Майбутнє наше, в наших же руках,
Від нас залежить, як ми жити будем
І МИ, повинні, цей здолати шлях,
Щоби онуки наші, не шукали,
Собі роботу десь на чужині,
Щоб зникли доморощені "шакали"...
Скажіть: Ви цього хочете, чи ні?!
Якщо ви хочете, щоб наша Україна,
Вождя нарешті мала - не царя...
Щоб дітям не залИшити руїну -
Беріть частіше в руки "Кобзаря"!
Еміль Дубров 2018р.
ТАРАС Богдан Томенчук
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.
Тарас Шевченко
Тут вмирали епохи, не ставши ніколи життями...
Вистачало пісень для своїх і чужих голосів.
І дерева росли, аби стати нарешті хрестами, -
То старала земля і хлібів, і хрещатих лісів...
Нам одвіку товкли, що є перші й довіку останні.
І що наш - найостанніший з Божих світів.
Ви до кого йдете, неприродно усміхнена пані?
І кому несетЕ повний кошик розсади хрестів?
Проступаємо ми із рішучості стиснутих вилиць.
Нас таких не впізнав би й розчулений Бог.
Повертайтеся геть, пані, ви помилились -
Коні йдуть в борозну крізь облоги епох...
... Ми воскреснем таки коло дерева роду в відземках.
І долоні у нас, як порепане вічне письмо.
І вгризаємось ми в той обліг, як у слово Шевченка,
Й зненавидим себе, як чужинцям своїм віддамо
Наш новий заповіт, що писався на Божій долівці,
Нашу днину високу і наш благовіст...
Чуєш, пастирю наш, ми - Тарасові вівці...
Холодніє в ярах... Наслухаємо свист...
2016р
Немає коментарів:
Дописати коментар