А ти на небо зовсім рано полетів,
В обійми Бога, що прийняв тебе до себе.
Розлуки з рідними ти не чекав і не хотів,
Залишив біль і смуток, що без тебе...
Кричала мама: "Повернись, не покидай!"
До твого серця щільно притуляла вухо,
Все повторяла: "Сину не вмирай..."
Замовк весь світ, довкола стало глухо.
Її слова врізалися в серця,
І люди умивалися сльозами.
Не поведе тебе вже до вінця,
Спинився рід й скінчилось все для мами…
Лиш день і ніч, і зболена душа,
І чорна хустка, що закрила сонце й небо.
Тобі написано посмертного вірша,
Але тобі вже там цього всього не треба.
Тепер ти ангел і до неї прилітай,
Обнявши крилами нечутно, ледь торкнувшись,
Ти маму в ніч холодну зігрівай,
Щоби відчула, що ти поряд, посміхнувшись.
Лариса Ягула Семеген
Ліна Костенко
Голоднюк Устим
19 років, студент
м. Збараж, Тернопільська область
«Той хлопчик в блакитній ООНівській касці»– таким країна запам’ятала Устима Голоднюка. Друзі пам’ятають він говорив: «Дерево свободи треба окропити кров'ю». І щоразу повторював крилату фразу - «Рабів до раю не пускають», що належить кошовому отаманові Запорізької Січі й усього Війська Запорозького Низового - Іванові Сірку...
Устим Голоднюк народився 12 серпня 1994 року в місті Збараж. Батьки нарекли його рідкісним ім’ям – Устим.
«Пам’ятаю Устима зеленооким хлопчиком, який бігав коридорами, як і всі діти, – згадує директор другої одинадцятирічки Збаража Ганна Альохіна. – Навчаючись у молодших класах, він закохався у малювання. У школі збереглися малюнки Устима. Майже всі вони на патріотичну тематику. Хлопчик малював українські хати під солом’яними стріхами, синє небо. Коли Устим подорослішав, я помітила, що він заглиблений у себе. Почала розпитувати, про що думає, чим займається. Тоді дізналася, що Устим ліпить з пластиліну. Діти розповіли, що в нього вдома є мініатюрне місто – з будинками, деревами, автомобілями, фігурками людей. А ще він ліпив козаків зі списами та шаблями, повстанців. Гадаю витоки патріотизму цієї юної душі ідуть з родини. Устим був доброзичливий, світлий хлопчик». Батьки виховували сина на прикладах життя козацьких лицарів Нестора Морозенка, провідника-краянина УПА Клима Савури. Устим захоплювався історією України, любив своє місто, а особливо Збаразький замок. Саме на його мурах, у його застінках, граючись з лицарськими шоломами і обладунками, ріс маленький Устим. У п’ятому класі, у школі йому сказали: “Ти названий на честь Устима Кармелюка — бунтаря, захисника українського народу. І ім’я твоє перекладається як “Справедливий”. Він насупився і відповів: “Побачите, я, коли виросту, теж стану Героєм України”.
Устима завжди вабила ідея захищати рідну країну. «У сім – десять років він ліпив з пластиліну фігурки солдатиків різних армій і з різних історичних подій, і влаштовував баталії. Ми дивувалися, звідки у дитини виник талант, адже у нас в родині — лише педагоги. Так в Устима з’явилася мрія стати військовим», – розповідає рідна тітка і хрещена Світлана Гайдаш.
Устим Голоднюк надто хотів стати військовим. У 14 років він не побоявся відірватися від домашнього затишку і у Львові продовжив навчання у військовому ліцеї ім. Героїв Крут. Три роки свого життя він віддав казармам, військовій справі, спорту, а головне — історії становлення української державності. Устима виключили з військового ліцею за 2 місяці до закінчення. Він зчинив бійку з сином високопоставленого чиновника за образу. “Нічого, я ще доведу, на що здатен. Ви ще почуєте про мене”, – сказав Устим, від’їжджаючи додому. Сьогодні ліцей пишається своїм вихованцем.
Після цього він вступає до Бережанського агротехнічного інституту, де студіює електротехніку.
«Устим займався спортом, не курив, не вживав спиртного, був справжній патріот. А серед друзів це був ще той жартівник! Всі раділи, коли Устим з’являвся у компанії. Він був світлою людиною. І якимось не по роках мудрим. Ми мріяли про щасливе майбутнє разом … винайняли кімнату. Ми зустрічалися майже два роки. Завжди почувалася з ним як за стіною. У нас було стільки планів... Дуже добре пам'ятаю наше перше побачення. Якось, коли проводив додому, на прощання поцілував мені руку. Я зніяковіла, бо не звикла до такого. Була рада, що він такий особливий" – Марія, дівчина Устима.
Мати, Ірина Володимирівна, каже, що за сина була спокійна. Він не боявся самостійного життя. Коли почався Євромадан вона перебувала на заробітках за кордоном.
Устим був з першого дня на Майдані. «Він побачив повідомлення про зрив асоціації та спитав мене, що йому робити. Їхати на Майдан чи чекати, коли там збереться народ, — ділиться спогадами дівчина загиблого Марія. — Я, довго не думаючи, відповіла, що треба їхати, що сидіння вдома не дасть результату. Він поїхав 21 листопада».
Прибувши у сотлицю Устим одразу записався до волонтерів, організовував та брав активну участь в охороні Майдану, а потім приєднався до «Демократичного Альянсу», допомагав і робив все, що було в його силах. «Устим прийшов на Майдан 23 листопада зі своїм другом. Я тоді був на стелі комендантом і поставив їх в охорону стели» - Максим Панов. Як згадує член «Демократичного Альянсу» Віктор Пальнюк, він завжди відгукувався, якщо треба була допомога, завжди був усміхненим і радісним.
«Ми разом працювали у таборі ДемАльянсу на Майдані. Я добре пам'ятаю його далеко не юнацький колючий погляд. Такий погляд характерний для людей, які можуть зазирнути у душу. Він вже був стріляним, і дуже рішуче налаштованим. Він багато читав, і мав власну думку. Час, проведений на Майдані, зробив його значно старшим його молодого віку. Я йому подарував роздруківку з тактики ведення бою в місті в умовах партизанської війни, бо розумів, що спеціальні знання повинні допомогти вижити тому, хто був відчайдухом і досить сміливим, щоб прямо дивитися смерті у вічі» - Дмитро Шатило, побратим.
Студентка Аліна Вяткіна згадує, що познайомилася з ним 24 листопада. У студентському таборі. Устим став начальником служби охорони. Під час розгону в ніч на 30 листопада він стояв у першій лінії оборони і намагався не пустити Беркут на стелу. Разом з хлопцями Устим зробив коридор, яким з оточення Беркуту вийшли дівчата. Залишаючись на місці до останнього, він отримав поранення в голову. В результаті йому наклали 12 швів.
«Все почалось приблизно в четвертій годині ночі, почав вишиковуватись «Беркут». Ми сильно на це не реагували. Потім під’їхало два грузовика, а за ними ще два з силовиками. Ми побачили, як з метро підходила міліція, дуже багато міліції (не «беркуту»), вони вишикувались, взявшись за руки оточили весь Майдан. Ми почали гуртуватись. Я був з хлопцями організації «Тризуб» ім. С. Бандери, вони говорили що буде розгін. Потім ми побачили, що почав забігати «беркут», він не розганяв людей, вони почали їх відразу бити. Ніхто їх не провокував. Добровільно вийти з кільця не було можливості…» - Устим Голоднюк.
Коли Руслана покликала на сцену людей, яких побили 30 листопада, Устим вийшов першим. «Він був одним з перших хто повернувся… Ми так тішились, що хтось зі студентів не побоявся повернутись. Він прийшов і сказав «Я нічого не боюся. Я буду з Вами» - Руслана Лижичко.
Після подій 30 листопада міліція зацікавилася Устимом, переслідувала хлопця. Отож прізвище свого він не називав нікому, навіть сотник його сотні знав юнака лише як «Тотема», таке псевдо обрав собі Устим.
Батько забрав сина додому, але вже за два дні Устим знову був у Києві. Уже 3 грудня знову був у строю. У середині грудня він виїхав до Збаража, щоб скласти сесію. І відразу ж повернувся на Майдан. У січні він приїхав до дому на один день — 19-го. Дізнавшись про те, що на Грушевського почалися бої, він домчав до Києва за шість годин. У цей день силовики у 25-градусний мороз поливали з водометів протестувальників. Коли побратими розрізали на Устимові замерзлий одяг, він віджартовувався: «Це ж Водохреще». Щоночі хлопець був у перших рядах на барикадах. Відсипався вдень, в години перемир’я.
Ніщо не могло його стримати. Мама про те що син на Майдані отримав травму (йдеться про випадок коли йому наклали 12 швів) не знала. Про це розповіли родичі, тож Ірина Володимирівна під час телефонної розмови із сином спершу промовчала, гадала, що Устим сам поділиться подробицями. Але те, що він залишився на Майдані, з Устинових уст почула, вітаючи його з Новим роком. Узялася, було, переконувати сина повернутися додому. Але збагнула, що дарма: Устим обрав свою дорогу і вже не зверне: «Коли вже почав цей Майдан, то маю до визначеної мети достояти» - запевняв маму хлопець.
Галина Кінах, бабця Устима Голоднюка розповідає: «Бойовий і активний. Він все такий – йшов і всьо. Я казала: «Устим, чого ти поїдеш? Дитино, дивись, що там робиться!» Він каже: «Бабця, ти хочеш жити в такій країні? А я не хочу. Я мушу їхати туди». А на прохання сестри бути обережнішим відповів: «Я стою тут і заради тебе». «На Устима завели кримінальну справу, коли він подав заяву про побиття в прокуратуру, тому він мало говорив зі мною по скайпу і телефону. А коли я спитала, чи він довго перебуває на Грушевського, він відповів, що при ньому вбили М. Жизнєвського, — згадує сестра Ірина Левандовська. — Знаю, він не міг бути осторонь, коли згори котилися мертві і ранені люди!»
Вислів Устима «Небо падає» його побратими спершу сприймали радше з гумором. Коли ж Україна дізналася про перші жертви народної боротьби з кривавим режимом, це висловлювання вже стало кодовим. Коли звучало «Небо падає», майданівці знали, що наступають силовики.
Друзі кажуть, що після завершення революції Голоднюк планував вступити до миротворчого контингенту. Особливою прикметою Устима на столичному майдані була блакитна каска. Хоча рідні застерігали хлопця не носити такий помітний захист, він запевняв, що ця каска вбереже його від нещастя.
18 лютого Устим разом зі своєю сотнею пішов на мирний протест в Маріїнський парк. Стояв у першому ряду оточення. Близько 14-ї години в Маріїнці почалися сутички. Устим розповідав друзям, що в якийсь момент він озирнувся і не побачив нікого позаду. У цей час його наздогнав і почав сильно бити Беркут. Якимось дивом його відбила група майданівців. Подруга Вяткіна розповідає, що перший раз бачила, як у Устима по обличчю котилися сльози. Сльози не від болю — від шоку.
«18 лютого востаннє бачила його. Він вперше зустрів мене без посмішки, – пригадує дівчина. – Я була волонтером у “Демальянсі”. Здружилися відразу. Устим – хороший друг, всіх підбадьорював, завжди посміхався і говорив “Усе файно”. Я часто йому телефонувала, бо знала, що він — на передовій. Боялася відволікати, але не дзвонити не могла. Не знайдеться жодної людини, яка з ним була знайома, і не любила його» - волонтер “Демальянсу” Ірина Далінчун.
Устим не розповідав рідним, в яких небезпечних ситуаціях він перебував за ці три місяці. Рідні не знали, що в нього на грудях розірвалась граната, і що лишень бронежилет врятував. Він не розповідав, як його у двадцятип’ятиградусний мороз поливали з водомету, і як на ньому в буквальному сенсі ламали одяг, щоб відігріти.
Устим належав до 38 сотні самооборони, а перед тим був у першій, яку розбили на вул.Грушевського, і у 19-тій, яку розбили у Маріїнському парку… Всі його друзі знали, там де постріли і рвуться гранати – там Устим…
«Під час сутичок у Маріїнці 18 лютого ми разом з Устимом бруківкою відбивали атаки силовиків, – розповідає побратим із сотні Устима Руслан з Полтавщини, – нам тоді вдалося вистояти та уціліти. А в четвер вранці Устим знову був на передовій. Завжди казав: «Я не з боягузів!». Він побіг, нікому нічого не сказавши, хоча була домовленість, що виступати маємо разом. Такої хоробрості, яка була у його серці у такому молодому віці мало в кого побачиш».
Коли почали стріляти на Інститутській, Устим побіг в епіцентр подій. Все відбувалося спонтанно. Ніхто не чекав контратаки активістів, їхнього натиску і прориву барикади. Силовики нещадно розстрілював людей, і Устим кинувся допомагати побратимам. За розповідями очевидців, смертельне поранення він отримав, коли намагався відтягнути пораненого. В руках у нього був металевий щит і бинт. Куля влучила над правим оком і на виході пробила його миротворчу каску...
«Міряю пульс хлопцю у блакитній касці (як виявилось, своєму земляку Устиму Голоднюку). Ударів немає взагалі, але мені після кожного дотику здається, що я не туди клав палець і в слідуючий раз я обов’язково його знайду… - уривок з книги «Моя революція» Андрій Юркевич.
Роман Котляревський, медик Червоного Хреста, разом з бригадою лікарів пригадує ранок 20 лютого: «Отоді стало страшно, уже ніхто не співав, всі були налякані, дуже багато поранених і вбитих. Нашій бригаді повідомили, що треба йти на Інститутську, оскільки там було багато поранених. Команда розділилася: дівчата надавали допомогу в готелі «Україна», а я разом ще з трьома працівниками збирали поранених та відносили їх в готель. Коли пішли вище до Інститутської, на майданчику перед банком Аркада побачили хлопця в блакитній касці. Було видно, що той уже помер, однак ми повинні були переконатися в цьому остаточно і забрати його з того кривавого побоїща». Уже потім він дізнався, що сумна історія блакитної каски належить вічному герою Устиму Голоднюку. Як тільки медики поклали на ноші Устима, почали вставати, в цей момент снайперська куля потрапила Роману в праве стегно. Звісно, в такому випадку назвати це порятунком було б жорстоким сарказмом, але переглядаючи відео вже після, Роман констатує факт, що це його і врятувало. Якби не встав, то куля потрапила б в шию або в голову.
За дивним збігом обставин (ще раз переконуюся, який світ тісний) Устима виносив з Інститутської його товариш з Львівського військового ліцею. «20 лютого я з іншими активістами забирав тіла з Інститутської. Я навіть і не знав, що Устим є на Майдані. Коли ми його підібрали, він вже був мертвим. Спочатку я його і не пізнав, але коли в готелі «Україна» витягнув з його кишені паспорт, то зрозумів, що наша держава втратила свого великого героя». - Телещук Юрій
Коли його занесли в готель “Україна”, лікарі ще намагалися боротися за його життя. Головний лікар мобільної клініки самооборони Ольга Богомолець казала, що в Устима шансів вижити не було, як в інших одинадцятьох, хто того ранку лежав поруч з ним у холі готелю «Україна». Усі вони були вбиті кулями калібру 7.62 мм (снайперська гвинтівка Драгунова).
«Він просив кричати "НЕБО ПАДАЄ" у разі небезпеки на Майдані, аби дати Йому з хлопцями знак, що потрібна ïхня допомога.
Кричати "НЕБО ПАДАЄ", аби не налякати людей навколо, але дати зрозуміти, що ми у небезпеці!
ТІЄЇ НОЧІ Я КРИЧАЛА ПОДУМКИ...НЕБО ПАДАЄ! НЕБО ПАДАЄ! НЕБО ПАДАЄ!
УСТИМЕ, ЧОМУ ТИ НЕ СКАЗАВ, ЩО ВПАДЕШ ЗАМІСТЬ НЕБА?!
Останнє, що ТИ написав на сторінці в соцмережі: "Рабів до раю не пускають!"
Таких, як ТИ, УСТИМЕ, туди запрошують, ГЕРОÏ потрібні всюди...
Сподіваюсь, ми колись зустрінемось! ТРИМАЙ ДЛЯ НАС НЕБО, ХЛОПЧЕ!» - Ліда Паньків.
«Чи ви бачили як плаче мати в якої вбили 19-річного сина? Уточнюю – єдиного 19-річного сина. Чи ви чули як вона кричить? Як Вам пояснити, це не зовсім крик. Це щось моторошне – люди так не кричать. Можливо так би кричали гори, якби людині вдалося їх розбудити….
21 лютого о 2 годині дня була прощальна панахида за Устимом. Мені здалось я навіть не змогла тоді його побачити. Я його побачила трохи пізніше – вже в Збаражі – на службі в храмі. Мені весь час здавалося, що це не він. Він лежав такий спокійний і байдужий. Нас попросили не цілувати його в голову – адже куля пробила її наскрізь. Цей Устим не був схожий на того юнака, який дружив з 17-річною дівчиною з нашої палатки, який лоскотав її, глузував з неї, піднімав на руки, гнався і часто-часто сміявся. Я колись бачила, як вони граються, - я ще тоді сама до себе посміхнулась, вони грались як діти в пісочниці. Як граються пухнасті, кошлаті цуценята в дворі. Здається це було під час Грушевського… Ми під’їхали до Збаража… при в’їзді зібралось багато містян, вони скандували «Слава!» все місто було в вогниках – біля кожного будинку стояли лампадки, плакали жінки і діти. А потім ми під’їхали до будинку. Там я почула, як криком кричить мати, у якої вбили сина. Мені хотілось там не бути, але я була.
Наступного разу я побачила матір через декілька годин. Вона була надміру байдужа. Ви знаєте колір обличчя, що неможливо описати. Він як попіл. Губи, очі, шкіра, волосся. Все одного кольору. А точніше без кольору. Жодного відтінку. Мама багато мовчала. Багато. Вона якось усвідомлюючи мовчала.
Хотілось кричати, але всі мовчали. Хотілось вити, але в хаті так було спокійно…
Устим похований поруч з Українськими Січовими Стрільцями. І чомусь від цієї думки я відчуваю полегшення…» - Олена Стадник («Білосніжка») 38 Сотня Самооборони.
Як була права Івона Костина (ота 17-річна дівчинка, що гралася з Устимом « як діти у пісочниці»), коли говорила: "Він хотів зробити все для своєї країни... Я знаю зараз дітей, які рівняються на Устима Голоднюка...Він хотів сина, він дуже хотів сина, він хотів правильно його виховати".
Сьогодні діти на нього не тільки рівняються, його ім’ям називають маленьких патріотів. «Я познайомилась з Устимом коли він шукав квартиру з своєю дівчиною Марічкою. Разом вони прийшли до мене до дому. Я відразу звернула увагу на його пшеничного кольору чуб (оселедець?), на блакитні очі і відкриту посмішку. А коли дізналась його ім’я, відразу зрозуміла, що його батьки патріоти України… 20 лютого пам’ятаю щохвилинно. Це був звичайний день. Я працюю в школі, колега повідомила, що по телевізорі сказали: загинув студент з Збаража. У мене відразу серце защеміло. А ми якраз знаходились в їдальні, і діти звернули увагу на те що ікона похилилась…
На похоронах Устима я підійшла до Володимира (батька юнака). Моя колега, разом з якою ми приїхали на похорон сказала йому: « Внука назву Устимом на честь Вашого сина». А я промовила: «А я - сина». Я вже неодноразово просила Бога про дитину. В мене вже є донька, ровесниця Устима, але я дуже хотіла ще й сина. І вважаю, сталося диво: скоро я дізналась, що вагітна. В мене народився хлопчик -Устимчик» - Наталія ??? Також жінка розповіла, що під час хрещення св'ященник сказав такі слова: «Устим Кармелюк і Устим Голоднюк померли за Україну, а цей Устим буде за неї Жити і Творити!»
Небесна каска
Зійшов уже не перший сніг...
І вже не пахне вільний дим,
Стою, де підвестись не зміг,
Німа кричу: "Устим! Устим!"
Я пам'ятаю, Ти тримаєш небо,
А, може, кидай, грець із ним?
Якби ж зробити щось для Тебе,
Якби ж зробити все, Устим!
Ти вже далеко, ми лишились...
Якась погана вийшла казка -
Тримаєш небо Ти, а ми втомились,
Пробач за це всіх нас, будь ласка!
Стою, де знов лягають квіти крові,
Якщо ти чуєш, знай, - це не поразка!
Скажи там хлопцям, що вони Героï!
Що врятувала нас "Небесна каска"!
Ліда Паньків.
А ти на небо зовсім рано полетів,
В обійми Бога, що прийняв тебе до себе.
Розлуки з рідними ти не чекав і не хотів,
Залишив біль і смуток, що без тебе...
В обійми Бога, що прийняв тебе до себе.
Розлуки з рідними ти не чекав і не хотів,
Залишив біль і смуток, що без тебе...
Кричала мама: "Повернись, не покидай!"
До твого серця щільно притуляла вухо,
Все повторяла: "Сину не вмирай..."
Замовк весь світ, довкола стало глухо.
До твого серця щільно притуляла вухо,
Все повторяла: "Сину не вмирай..."
Замовк весь світ, довкола стало глухо.
Її слова врізалися в серця,
І люди умивалися сльозами.
Не поведе тебе вже до вінця,
Спинився рід й скінчилось все для мами…
І люди умивалися сльозами.
Не поведе тебе вже до вінця,
Спинився рід й скінчилось все для мами…
Лиш день і ніч, і зболена душа,
І чорна хустка, що закрила сонце й небо.
Тобі написано посмертного вірша,
Але тобі вже там цього всього не треба.
І чорна хустка, що закрила сонце й небо.
Тобі написано посмертного вірша,
Але тобі вже там цього всього не треба.
Тепер ти ангел і до неї прилітай,
Обнявши крилами нечутно, ледь торкнувшись,
Ти маму в ніч холодну зігрівай,
Щоби відчула, що ти поряд, посміхнувшись.
Обнявши крилами нечутно, ледь торкнувшись,
Ти маму в ніч холодну зігрівай,
Щоби відчула, що ти поряд, посміхнувшись.
Лариса Ягула Семеген
Голоднюк Устим
19 років, студент
м. Збараж, Тернопільська область
19 років, студент
м. Збараж, Тернопільська область
«Той хлопчик в блакитній ООНівській касці»– таким країна запам’ятала Устима Голоднюка. Друзі пам’ятають він говорив: «Дерево свободи треба окропити кров'ю». І щоразу повторював крилату фразу - «Рабів до раю не пускають», що належить кошовому отаманові Запорізької Січі й усього Війська Запорозького Низового - Іванові Сірку...
Устим Голоднюк народився 12 серпня 1994 року в місті Збараж. Батьки нарекли його рідкісним ім’ям – Устим.
«Пам’ятаю Устима зеленооким хлопчиком, який бігав коридорами, як і всі діти, – згадує директор другої одинадцятирічки Збаража Ганна Альохіна. – Навчаючись у молодших класах, він закохався у малювання. У школі збереглися малюнки Устима. Майже всі вони на патріотичну тематику. Хлопчик малював українські хати під солом’яними стріхами, синє небо. Коли Устим подорослішав, я помітила, що він заглиблений у себе. Почала розпитувати, про що думає, чим займається. Тоді дізналася, що Устим ліпить з пластиліну. Діти розповіли, що в нього вдома є мініатюрне місто – з будинками, деревами, автомобілями, фігурками людей. А ще він ліпив козаків зі списами та шаблями, повстанців. Гадаю витоки патріотизму цієї юної душі ідуть з родини. Устим був доброзичливий, світлий хлопчик». Батьки виховували сина на прикладах життя козацьких лицарів Нестора Морозенка, провідника-краянина УПА Клима Савури. Устим захоплювався історією України, любив своє місто, а особливо Збаразький замок. Саме на його мурах, у його застінках, граючись з лицарськими шоломами і обладунками, ріс маленький Устим. У п’ятому класі, у школі йому сказали: “Ти названий на честь Устима Кармелюка — бунтаря, захисника українського народу. І ім’я твоє перекладається як “Справедливий”. Він насупився і відповів: “Побачите, я, коли виросту, теж стану Героєм України”.
Устима завжди вабила ідея захищати рідну країну. «У сім – десять років він ліпив з пластиліну фігурки солдатиків різних армій і з різних історичних подій, і влаштовував баталії. Ми дивувалися, звідки у дитини виник талант, адже у нас в родині — лише педагоги. Так в Устима з’явилася мрія стати військовим», – розповідає рідна тітка і хрещена Світлана Гайдаш.
Устим Голоднюк надто хотів стати військовим. У 14 років він не побоявся відірватися від домашнього затишку і у Львові продовжив навчання у військовому ліцеї ім. Героїв Крут. Три роки свого життя він віддав казармам, військовій справі, спорту, а головне — історії становлення української державності. Устима виключили з військового ліцею за 2 місяці до закінчення. Він зчинив бійку з сином високопоставленого чиновника за образу. “Нічого, я ще доведу, на що здатен. Ви ще почуєте про мене”, – сказав Устим, від’їжджаючи додому. Сьогодні ліцей пишається своїм вихованцем.
Після цього він вступає до Бережанського агротехнічного інституту, де студіює електротехніку.
«Устим займався спортом, не курив, не вживав спиртного, був справжній патріот. А серед друзів це був ще той жартівник! Всі раділи, коли Устим з’являвся у компанії. Він був світлою людиною. І якимось не по роках мудрим. Ми мріяли про щасливе майбутнє разом … винайняли кімнату. Ми зустрічалися майже два роки. Завжди почувалася з ним як за стіною. У нас було стільки планів... Дуже добре пам'ятаю наше перше побачення. Якось, коли проводив додому, на прощання поцілував мені руку. Я зніяковіла, бо не звикла до такого. Була рада, що він такий особливий" – Марія, дівчина Устима.
Мати, Ірина Володимирівна, каже, що за сина була спокійна. Він не боявся самостійного життя. Коли почався Євромадан вона перебувала на заробітках за кордоном.
Устим був з першого дня на Майдані. «Він побачив повідомлення про зрив асоціації та спитав мене, що йому робити. Їхати на Майдан чи чекати, коли там збереться народ, — ділиться спогадами дівчина загиблого Марія. — Я, довго не думаючи, відповіла, що треба їхати, що сидіння вдома не дасть результату. Він поїхав 21 листопада».
Прибувши у сотлицю Устим одразу записався до волонтерів, організовував та брав активну участь в охороні Майдану, а потім приєднався до «Демократичного Альянсу», допомагав і робив все, що було в його силах. «Устим прийшов на Майдан 23 листопада зі своїм другом. Я тоді був на стелі комендантом і поставив їх в охорону стели» - Максим Панов. Як згадує член «Демократичного Альянсу» Віктор Пальнюк, він завжди відгукувався, якщо треба була допомога, завжди був усміхненим і радісним.
«Ми разом працювали у таборі ДемАльянсу на Майдані. Я добре пам'ятаю його далеко не юнацький колючий погляд. Такий погляд характерний для людей, які можуть зазирнути у душу. Він вже був стріляним, і дуже рішуче налаштованим. Він багато читав, і мав власну думку. Час, проведений на Майдані, зробив його значно старшим його молодого віку. Я йому подарував роздруківку з тактики ведення бою в місті в умовах партизанської війни, бо розумів, що спеціальні знання повинні допомогти вижити тому, хто був відчайдухом і досить сміливим, щоб прямо дивитися смерті у вічі» - Дмитро Шатило, побратим.
Студентка Аліна Вяткіна згадує, що познайомилася з ним 24 листопада. У студентському таборі. Устим став начальником служби охорони. Під час розгону в ніч на 30 листопада він стояв у першій лінії оборони і намагався не пустити Беркут на стелу. Разом з хлопцями Устим зробив коридор, яким з оточення Беркуту вийшли дівчата. Залишаючись на місці до останнього, він отримав поранення в голову. В результаті йому наклали 12 швів.
«Все почалось приблизно в четвертій годині ночі, почав вишиковуватись «Беркут». Ми сильно на це не реагували. Потім під’їхало два грузовика, а за ними ще два з силовиками. Ми побачили, як з метро підходила міліція, дуже багато міліції (не «беркуту»), вони вишикувались, взявшись за руки оточили весь Майдан. Ми почали гуртуватись. Я був з хлопцями організації «Тризуб» ім. С. Бандери, вони говорили що буде розгін. Потім ми побачили, що почав забігати «беркут», він не розганяв людей, вони почали їх відразу бити. Ніхто їх не провокував. Добровільно вийти з кільця не було можливості…» - Устим Голоднюк.
Коли Руслана покликала на сцену людей, яких побили 30 листопада, Устим вийшов першим. «Він був одним з перших хто повернувся… Ми так тішились, що хтось зі студентів не побоявся повернутись. Він прийшов і сказав «Я нічого не боюся. Я буду з Вами» - Руслана Лижичко.
Після подій 30 листопада міліція зацікавилася Устимом, переслідувала хлопця. Отож прізвище свого він не називав нікому, навіть сотник його сотні знав юнака лише як «Тотема», таке псевдо обрав собі Устим.
Батько забрав сина додому, але вже за два дні Устим знову був у Києві. Уже 3 грудня знову був у строю. У середині грудня він виїхав до Збаража, щоб скласти сесію. І відразу ж повернувся на Майдан. У січні він приїхав до дому на один день — 19-го. Дізнавшись про те, що на Грушевського почалися бої, він домчав до Києва за шість годин. У цей день силовики у 25-градусний мороз поливали з водометів протестувальників. Коли побратими розрізали на Устимові замерзлий одяг, він віджартовувався: «Це ж Водохреще». Щоночі хлопець був у перших рядах на барикадах. Відсипався вдень, в години перемир’я.
Ніщо не могло його стримати. Мама про те що син на Майдані отримав травму (йдеться про випадок коли йому наклали 12 швів) не знала. Про це розповіли родичі, тож Ірина Володимирівна під час телефонної розмови із сином спершу промовчала, гадала, що Устим сам поділиться подробицями. Але те, що він залишився на Майдані, з Устинових уст почула, вітаючи його з Новим роком. Узялася, було, переконувати сина повернутися додому. Але збагнула, що дарма: Устим обрав свою дорогу і вже не зверне: «Коли вже почав цей Майдан, то маю до визначеної мети достояти» - запевняв маму хлопець.
Галина Кінах, бабця Устима Голоднюка розповідає: «Бойовий і активний. Він все такий – йшов і всьо. Я казала: «Устим, чого ти поїдеш? Дитино, дивись, що там робиться!» Він каже: «Бабця, ти хочеш жити в такій країні? А я не хочу. Я мушу їхати туди». А на прохання сестри бути обережнішим відповів: «Я стою тут і заради тебе». «На Устима завели кримінальну справу, коли він подав заяву про побиття в прокуратуру, тому він мало говорив зі мною по скайпу і телефону. А коли я спитала, чи він довго перебуває на Грушевського, він відповів, що при ньому вбили М. Жизнєвського, — згадує сестра Ірина Левандовська. — Знаю, він не міг бути осторонь, коли згори котилися мертві і ранені люди!»
Вислів Устима «Небо падає» його побратими спершу сприймали радше з гумором. Коли ж Україна дізналася про перші жертви народної боротьби з кривавим режимом, це висловлювання вже стало кодовим. Коли звучало «Небо падає», майданівці знали, що наступають силовики.
Друзі кажуть, що після завершення революції Голоднюк планував вступити до миротворчого контингенту. Особливою прикметою Устима на столичному майдані була блакитна каска. Хоча рідні застерігали хлопця не носити такий помітний захист, він запевняв, що ця каска вбереже його від нещастя.
18 лютого Устим разом зі своєю сотнею пішов на мирний протест в Маріїнський парк. Стояв у першому ряду оточення. Близько 14-ї години в Маріїнці почалися сутички. Устим розповідав друзям, що в якийсь момент він озирнувся і не побачив нікого позаду. У цей час його наздогнав і почав сильно бити Беркут. Якимось дивом його відбила група майданівців. Подруга Вяткіна розповідає, що перший раз бачила, як у Устима по обличчю котилися сльози. Сльози не від болю — від шоку.
«18 лютого востаннє бачила його. Він вперше зустрів мене без посмішки, – пригадує дівчина. – Я була волонтером у “Демальянсі”. Здружилися відразу. Устим – хороший друг, всіх підбадьорював, завжди посміхався і говорив “Усе файно”. Я часто йому телефонувала, бо знала, що він — на передовій. Боялася відволікати, але не дзвонити не могла. Не знайдеться жодної людини, яка з ним була знайома, і не любила його» - волонтер “Демальянсу” Ірина Далінчун.
Устим не розповідав рідним, в яких небезпечних ситуаціях він перебував за ці три місяці. Рідні не знали, що в нього на грудях розірвалась граната, і що лишень бронежилет врятував. Він не розповідав, як його у двадцятип’ятиградусний мороз поливали з водомету, і як на ньому в буквальному сенсі ламали одяг, щоб відігріти.
Устим належав до 38 сотні самооборони, а перед тим був у першій, яку розбили на вул.Грушевського, і у 19-тій, яку розбили у Маріїнському парку… Всі його друзі знали, там де постріли і рвуться гранати – там Устим…
«Під час сутичок у Маріїнці 18 лютого ми разом з Устимом бруківкою відбивали атаки силовиків, – розповідає побратим із сотні Устима Руслан з Полтавщини, – нам тоді вдалося вистояти та уціліти. А в четвер вранці Устим знову був на передовій. Завжди казав: «Я не з боягузів!». Він побіг, нікому нічого не сказавши, хоча була домовленість, що виступати маємо разом. Такої хоробрості, яка була у його серці у такому молодому віці мало в кого побачиш».
Коли почали стріляти на Інститутській, Устим побіг в епіцентр подій. Все відбувалося спонтанно. Ніхто не чекав контратаки активістів, їхнього натиску і прориву барикади. Силовики нещадно розстрілював людей, і Устим кинувся допомагати побратимам. За розповідями очевидців, смертельне поранення він отримав, коли намагався відтягнути пораненого. В руках у нього був металевий щит і бинт. Куля влучила над правим оком і на виході пробила його миротворчу каску...
«Міряю пульс хлопцю у блакитній касці (як виявилось, своєму земляку Устиму Голоднюку). Ударів немає взагалі, але мені після кожного дотику здається, що я не туди клав палець і в слідуючий раз я обов’язково його знайду… - уривок з книги «Моя революція» Андрій Юркевич.
Роман Котляревський, медик Червоного Хреста, разом з бригадою лікарів пригадує ранок 20 лютого: «Отоді стало страшно, уже ніхто не співав, всі були налякані, дуже багато поранених і вбитих. Нашій бригаді повідомили, що треба йти на Інститутську, оскільки там було багато поранених. Команда розділилася: дівчата надавали допомогу в готелі «Україна», а я разом ще з трьома працівниками збирали поранених та відносили їх в готель. Коли пішли вище до Інститутської, на майданчику перед банком Аркада побачили хлопця в блакитній касці. Було видно, що той уже помер, однак ми повинні були переконатися в цьому остаточно і забрати його з того кривавого побоїща». Уже потім він дізнався, що сумна історія блакитної каски належить вічному герою Устиму Голоднюку. Як тільки медики поклали на ноші Устима, почали вставати, в цей момент снайперська куля потрапила Роману в праве стегно. Звісно, в такому випадку назвати це порятунком було б жорстоким сарказмом, але переглядаючи відео вже після, Роман констатує факт, що це його і врятувало. Якби не встав, то куля потрапила б в шию або в голову.
За дивним збігом обставин (ще раз переконуюся, який світ тісний) Устима виносив з Інститутської його товариш з Львівського військового ліцею. «20 лютого я з іншими активістами забирав тіла з Інститутської. Я навіть і не знав, що Устим є на Майдані. Коли ми його підібрали, він вже був мертвим. Спочатку я його і не пізнав, але коли в готелі «Україна» витягнув з його кишені паспорт, то зрозумів, що наша держава втратила свого великого героя». - Телещук Юрій
Коли його занесли в готель “Україна”, лікарі ще намагалися боротися за його життя. Головний лікар мобільної клініки самооборони Ольга Богомолець казала, що в Устима шансів вижити не було, як в інших одинадцятьох, хто того ранку лежав поруч з ним у холі готелю «Україна». Усі вони були вбиті кулями калібру 7.62 мм (снайперська гвинтівка Драгунова).
«Він просив кричати "НЕБО ПАДАЄ" у разі небезпеки на Майдані, аби дати Йому з хлопцями знак, що потрібна ïхня допомога.
Кричати "НЕБО ПАДАЄ", аби не налякати людей навколо, але дати зрозуміти, що ми у небезпеці!
ТІЄЇ НОЧІ Я КРИЧАЛА ПОДУМКИ...НЕБО ПАДАЄ! НЕБО ПАДАЄ! НЕБО ПАДАЄ!
УСТИМЕ, ЧОМУ ТИ НЕ СКАЗАВ, ЩО ВПАДЕШ ЗАМІСТЬ НЕБА?!
Останнє, що ТИ написав на сторінці в соцмережі: "Рабів до раю не пускають!"
Таких, як ТИ, УСТИМЕ, туди запрошують, ГЕРОÏ потрібні всюди...
Сподіваюсь, ми колись зустрінемось! ТРИМАЙ ДЛЯ НАС НЕБО, ХЛОПЧЕ!» - Ліда Паньків.
«Чи ви бачили як плаче мати в якої вбили 19-річного сина? Уточнюю – єдиного 19-річного сина. Чи ви чули як вона кричить? Як Вам пояснити, це не зовсім крик. Це щось моторошне – люди так не кричать. Можливо так би кричали гори, якби людині вдалося їх розбудити….
21 лютого о 2 годині дня була прощальна панахида за Устимом. Мені здалось я навіть не змогла тоді його побачити. Я його побачила трохи пізніше – вже в Збаражі – на службі в храмі. Мені весь час здавалося, що це не він. Він лежав такий спокійний і байдужий. Нас попросили не цілувати його в голову – адже куля пробила її наскрізь. Цей Устим не був схожий на того юнака, який дружив з 17-річною дівчиною з нашої палатки, який лоскотав її, глузував з неї, піднімав на руки, гнався і часто-часто сміявся. Я колись бачила, як вони граються, - я ще тоді сама до себе посміхнулась, вони грались як діти в пісочниці. Як граються пухнасті, кошлаті цуценята в дворі. Здається це було під час Грушевського… Ми під’їхали до Збаража… при в’їзді зібралось багато містян, вони скандували «Слава!» все місто було в вогниках – біля кожного будинку стояли лампадки, плакали жінки і діти. А потім ми під’їхали до будинку. Там я почула, як криком кричить мати, у якої вбили сина. Мені хотілось там не бути, але я була.
Наступного разу я побачила матір через декілька годин. Вона була надміру байдужа. Ви знаєте колір обличчя, що неможливо описати. Він як попіл. Губи, очі, шкіра, волосся. Все одного кольору. А точніше без кольору. Жодного відтінку. Мама багато мовчала. Багато. Вона якось усвідомлюючи мовчала.
Хотілось кричати, але всі мовчали. Хотілось вити, але в хаті так було спокійно…
Устим похований поруч з Українськими Січовими Стрільцями. І чомусь від цієї думки я відчуваю полегшення…» - Олена Стадник («Білосніжка») 38 Сотня Самооборони.
Як була права Івона Костина (ота 17-річна дівчинка, що гралася з Устимом « як діти у пісочниці»), коли говорила: "Він хотів зробити все для своєї країни... Я знаю зараз дітей, які рівняються на Устима Голоднюка...Він хотів сина, він дуже хотів сина, він хотів правильно його виховати".
Сьогодні діти на нього не тільки рівняються, його ім’ям називають маленьких патріотів. «Я познайомилась з Устимом коли він шукав квартиру з своєю дівчиною Марічкою. Разом вони прийшли до мене до дому. Я відразу звернула увагу на його пшеничного кольору чуб (оселедець?), на блакитні очі і відкриту посмішку. А коли дізналась його ім’я, відразу зрозуміла, що його батьки патріоти України… 20 лютого пам’ятаю щохвилинно. Це був звичайний день. Я працюю в школі, колега повідомила, що по телевізорі сказали: загинув студент з Збаража. У мене відразу серце защеміло. А ми якраз знаходились в їдальні, і діти звернули увагу на те що ікона похилилась…
На похоронах Устима я підійшла до Володимира (батька юнака). Моя колега, разом з якою ми приїхали на похорон сказала йому: « Внука назву Устимом на честь Вашого сина». А я промовила: «А я - сина». Я вже неодноразово просила Бога про дитину. В мене вже є донька, ровесниця Устима, але я дуже хотіла ще й сина. І вважаю, сталося диво: скоро я дізналась, що вагітна. В мене народився хлопчик -Устимчик» - Наталія ??? Також жінка розповіла, що під час хрещення св'ященник сказав такі слова: «Устим Кармелюк і Устим Голоднюк померли за Україну, а цей Устим буде за неї Жити і Творити!»
«Пам’ятаю Устима зеленооким хлопчиком, який бігав коридорами, як і всі діти, – згадує директор другої одинадцятирічки Збаража Ганна Альохіна. – Навчаючись у молодших класах, він закохався у малювання. У школі збереглися малюнки Устима. Майже всі вони на патріотичну тематику. Хлопчик малював українські хати під солом’яними стріхами, синє небо. Коли Устим подорослішав, я помітила, що він заглиблений у себе. Почала розпитувати, про що думає, чим займається. Тоді дізналася, що Устим ліпить з пластиліну. Діти розповіли, що в нього вдома є мініатюрне місто – з будинками, деревами, автомобілями, фігурками людей. А ще він ліпив козаків зі списами та шаблями, повстанців. Гадаю витоки патріотизму цієї юної душі ідуть з родини. Устим був доброзичливий, світлий хлопчик». Батьки виховували сина на прикладах життя козацьких лицарів Нестора Морозенка, провідника-краянина УПА Клима Савури. Устим захоплювався історією України, любив своє місто, а особливо Збаразький замок. Саме на його мурах, у його застінках, граючись з лицарськими шоломами і обладунками, ріс маленький Устим. У п’ятому класі, у школі йому сказали: “Ти названий на честь Устима Кармелюка — бунтаря, захисника українського народу. І ім’я твоє перекладається як “Справедливий”. Він насупився і відповів: “Побачите, я, коли виросту, теж стану Героєм України”.
Устима завжди вабила ідея захищати рідну країну. «У сім – десять років він ліпив з пластиліну фігурки солдатиків різних армій і з різних історичних подій, і влаштовував баталії. Ми дивувалися, звідки у дитини виник талант, адже у нас в родині — лише педагоги. Так в Устима з’явилася мрія стати військовим», – розповідає рідна тітка і хрещена Світлана Гайдаш.
Устим Голоднюк надто хотів стати військовим. У 14 років він не побоявся відірватися від домашнього затишку і у Львові продовжив навчання у військовому ліцеї ім. Героїв Крут. Три роки свого життя він віддав казармам, військовій справі, спорту, а головне — історії становлення української державності. Устима виключили з військового ліцею за 2 місяці до закінчення. Він зчинив бійку з сином високопоставленого чиновника за образу. “Нічого, я ще доведу, на що здатен. Ви ще почуєте про мене”, – сказав Устим, від’їжджаючи додому. Сьогодні ліцей пишається своїм вихованцем.
Після цього він вступає до Бережанського агротехнічного інституту, де студіює електротехніку.
«Устим займався спортом, не курив, не вживав спиртного, був справжній патріот. А серед друзів це був ще той жартівник! Всі раділи, коли Устим з’являвся у компанії. Він був світлою людиною. І якимось не по роках мудрим. Ми мріяли про щасливе майбутнє разом … винайняли кімнату. Ми зустрічалися майже два роки. Завжди почувалася з ним як за стіною. У нас було стільки планів... Дуже добре пам'ятаю наше перше побачення. Якось, коли проводив додому, на прощання поцілував мені руку. Я зніяковіла, бо не звикла до такого. Була рада, що він такий особливий" – Марія, дівчина Устима.
Мати, Ірина Володимирівна, каже, що за сина була спокійна. Він не боявся самостійного життя. Коли почався Євромадан вона перебувала на заробітках за кордоном.
Устим був з першого дня на Майдані. «Він побачив повідомлення про зрив асоціації та спитав мене, що йому робити. Їхати на Майдан чи чекати, коли там збереться народ, — ділиться спогадами дівчина загиблого Марія. — Я, довго не думаючи, відповіла, що треба їхати, що сидіння вдома не дасть результату. Він поїхав 21 листопада».
Прибувши у сотлицю Устим одразу записався до волонтерів, організовував та брав активну участь в охороні Майдану, а потім приєднався до «Демократичного Альянсу», допомагав і робив все, що було в його силах. «Устим прийшов на Майдан 23 листопада зі своїм другом. Я тоді був на стелі комендантом і поставив їх в охорону стели» - Максим Панов. Як згадує член «Демократичного Альянсу» Віктор Пальнюк, він завжди відгукувався, якщо треба була допомога, завжди був усміхненим і радісним.
«Ми разом працювали у таборі ДемАльянсу на Майдані. Я добре пам'ятаю його далеко не юнацький колючий погляд. Такий погляд характерний для людей, які можуть зазирнути у душу. Він вже був стріляним, і дуже рішуче налаштованим. Він багато читав, і мав власну думку. Час, проведений на Майдані, зробив його значно старшим його молодого віку. Я йому подарував роздруківку з тактики ведення бою в місті в умовах партизанської війни, бо розумів, що спеціальні знання повинні допомогти вижити тому, хто був відчайдухом і досить сміливим, щоб прямо дивитися смерті у вічі» - Дмитро Шатило, побратим.
Студентка Аліна Вяткіна згадує, що познайомилася з ним 24 листопада. У студентському таборі. Устим став начальником служби охорони. Під час розгону в ніч на 30 листопада він стояв у першій лінії оборони і намагався не пустити Беркут на стелу. Разом з хлопцями Устим зробив коридор, яким з оточення Беркуту вийшли дівчата. Залишаючись на місці до останнього, він отримав поранення в голову. В результаті йому наклали 12 швів.
«Все почалось приблизно в четвертій годині ночі, почав вишиковуватись «Беркут». Ми сильно на це не реагували. Потім під’їхало два грузовика, а за ними ще два з силовиками. Ми побачили, як з метро підходила міліція, дуже багато міліції (не «беркуту»), вони вишикувались, взявшись за руки оточили весь Майдан. Ми почали гуртуватись. Я був з хлопцями організації «Тризуб» ім. С. Бандери, вони говорили що буде розгін. Потім ми побачили, що почав забігати «беркут», він не розганяв людей, вони почали їх відразу бити. Ніхто їх не провокував. Добровільно вийти з кільця не було можливості…» - Устим Голоднюк.
Коли Руслана покликала на сцену людей, яких побили 30 листопада, Устим вийшов першим. «Він був одним з перших хто повернувся… Ми так тішились, що хтось зі студентів не побоявся повернутись. Він прийшов і сказав «Я нічого не боюся. Я буду з Вами» - Руслана Лижичко.
Після подій 30 листопада міліція зацікавилася Устимом, переслідувала хлопця. Отож прізвище свого він не називав нікому, навіть сотник його сотні знав юнака лише як «Тотема», таке псевдо обрав собі Устим.
Батько забрав сина додому, але вже за два дні Устим знову був у Києві. Уже 3 грудня знову був у строю. У середині грудня він виїхав до Збаража, щоб скласти сесію. І відразу ж повернувся на Майдан. У січні він приїхав до дому на один день — 19-го. Дізнавшись про те, що на Грушевського почалися бої, він домчав до Києва за шість годин. У цей день силовики у 25-градусний мороз поливали з водометів протестувальників. Коли побратими розрізали на Устимові замерзлий одяг, він віджартовувався: «Це ж Водохреще». Щоночі хлопець був у перших рядах на барикадах. Відсипався вдень, в години перемир’я.
Ніщо не могло його стримати. Мама про те що син на Майдані отримав травму (йдеться про випадок коли йому наклали 12 швів) не знала. Про це розповіли родичі, тож Ірина Володимирівна під час телефонної розмови із сином спершу промовчала, гадала, що Устим сам поділиться подробицями. Але те, що він залишився на Майдані, з Устинових уст почула, вітаючи його з Новим роком. Узялася, було, переконувати сина повернутися додому. Але збагнула, що дарма: Устим обрав свою дорогу і вже не зверне: «Коли вже почав цей Майдан, то маю до визначеної мети достояти» - запевняв маму хлопець.
Галина Кінах, бабця Устима Голоднюка розповідає: «Бойовий і активний. Він все такий – йшов і всьо. Я казала: «Устим, чого ти поїдеш? Дитино, дивись, що там робиться!» Він каже: «Бабця, ти хочеш жити в такій країні? А я не хочу. Я мушу їхати туди». А на прохання сестри бути обережнішим відповів: «Я стою тут і заради тебе». «На Устима завели кримінальну справу, коли він подав заяву про побиття в прокуратуру, тому він мало говорив зі мною по скайпу і телефону. А коли я спитала, чи він довго перебуває на Грушевського, він відповів, що при ньому вбили М. Жизнєвського, — згадує сестра Ірина Левандовська. — Знаю, він не міг бути осторонь, коли згори котилися мертві і ранені люди!»
Вислів Устима «Небо падає» його побратими спершу сприймали радше з гумором. Коли ж Україна дізналася про перші жертви народної боротьби з кривавим режимом, це висловлювання вже стало кодовим. Коли звучало «Небо падає», майданівці знали, що наступають силовики.
Друзі кажуть, що після завершення революції Голоднюк планував вступити до миротворчого контингенту. Особливою прикметою Устима на столичному майдані була блакитна каска. Хоча рідні застерігали хлопця не носити такий помітний захист, він запевняв, що ця каска вбереже його від нещастя.
18 лютого Устим разом зі своєю сотнею пішов на мирний протест в Маріїнський парк. Стояв у першому ряду оточення. Близько 14-ї години в Маріїнці почалися сутички. Устим розповідав друзям, що в якийсь момент він озирнувся і не побачив нікого позаду. У цей час його наздогнав і почав сильно бити Беркут. Якимось дивом його відбила група майданівців. Подруга Вяткіна розповідає, що перший раз бачила, як у Устима по обличчю котилися сльози. Сльози не від болю — від шоку.
«18 лютого востаннє бачила його. Він вперше зустрів мене без посмішки, – пригадує дівчина. – Я була волонтером у “Демальянсі”. Здружилися відразу. Устим – хороший друг, всіх підбадьорював, завжди посміхався і говорив “Усе файно”. Я часто йому телефонувала, бо знала, що він — на передовій. Боялася відволікати, але не дзвонити не могла. Не знайдеться жодної людини, яка з ним була знайома, і не любила його» - волонтер “Демальянсу” Ірина Далінчун.
Устим не розповідав рідним, в яких небезпечних ситуаціях він перебував за ці три місяці. Рідні не знали, що в нього на грудях розірвалась граната, і що лишень бронежилет врятував. Він не розповідав, як його у двадцятип’ятиградусний мороз поливали з водомету, і як на ньому в буквальному сенсі ламали одяг, щоб відігріти.
Устим належав до 38 сотні самооборони, а перед тим був у першій, яку розбили на вул.Грушевського, і у 19-тій, яку розбили у Маріїнському парку… Всі його друзі знали, там де постріли і рвуться гранати – там Устим…
«Під час сутичок у Маріїнці 18 лютого ми разом з Устимом бруківкою відбивали атаки силовиків, – розповідає побратим із сотні Устима Руслан з Полтавщини, – нам тоді вдалося вистояти та уціліти. А в четвер вранці Устим знову був на передовій. Завжди казав: «Я не з боягузів!». Він побіг, нікому нічого не сказавши, хоча була домовленість, що виступати маємо разом. Такої хоробрості, яка була у його серці у такому молодому віці мало в кого побачиш».
Коли почали стріляти на Інститутській, Устим побіг в епіцентр подій. Все відбувалося спонтанно. Ніхто не чекав контратаки активістів, їхнього натиску і прориву барикади. Силовики нещадно розстрілював людей, і Устим кинувся допомагати побратимам. За розповідями очевидців, смертельне поранення він отримав, коли намагався відтягнути пораненого. В руках у нього був металевий щит і бинт. Куля влучила над правим оком і на виході пробила його миротворчу каску...
«Міряю пульс хлопцю у блакитній касці (як виявилось, своєму земляку Устиму Голоднюку). Ударів немає взагалі, але мені після кожного дотику здається, що я не туди клав палець і в слідуючий раз я обов’язково його знайду… - уривок з книги «Моя революція» Андрій Юркевич.
Роман Котляревський, медик Червоного Хреста, разом з бригадою лікарів пригадує ранок 20 лютого: «Отоді стало страшно, уже ніхто не співав, всі були налякані, дуже багато поранених і вбитих. Нашій бригаді повідомили, що треба йти на Інститутську, оскільки там було багато поранених. Команда розділилася: дівчата надавали допомогу в готелі «Україна», а я разом ще з трьома працівниками збирали поранених та відносили їх в готель. Коли пішли вище до Інститутської, на майданчику перед банком Аркада побачили хлопця в блакитній касці. Було видно, що той уже помер, однак ми повинні були переконатися в цьому остаточно і забрати його з того кривавого побоїща». Уже потім він дізнався, що сумна історія блакитної каски належить вічному герою Устиму Голоднюку. Як тільки медики поклали на ноші Устима, почали вставати, в цей момент снайперська куля потрапила Роману в праве стегно. Звісно, в такому випадку назвати це порятунком було б жорстоким сарказмом, але переглядаючи відео вже після, Роман констатує факт, що це його і врятувало. Якби не встав, то куля потрапила б в шию або в голову.
За дивним збігом обставин (ще раз переконуюся, який світ тісний) Устима виносив з Інститутської його товариш з Львівського військового ліцею. «20 лютого я з іншими активістами забирав тіла з Інститутської. Я навіть і не знав, що Устим є на Майдані. Коли ми його підібрали, він вже був мертвим. Спочатку я його і не пізнав, але коли в готелі «Україна» витягнув з його кишені паспорт, то зрозумів, що наша держава втратила свого великого героя». - Телещук Юрій
Коли його занесли в готель “Україна”, лікарі ще намагалися боротися за його життя. Головний лікар мобільної клініки самооборони Ольга Богомолець казала, що в Устима шансів вижити не було, як в інших одинадцятьох, хто того ранку лежав поруч з ним у холі готелю «Україна». Усі вони були вбиті кулями калібру 7.62 мм (снайперська гвинтівка Драгунова).
«Він просив кричати "НЕБО ПАДАЄ" у разі небезпеки на Майдані, аби дати Йому з хлопцями знак, що потрібна ïхня допомога.
Кричати "НЕБО ПАДАЄ", аби не налякати людей навколо, але дати зрозуміти, що ми у небезпеці!
ТІЄЇ НОЧІ Я КРИЧАЛА ПОДУМКИ...НЕБО ПАДАЄ! НЕБО ПАДАЄ! НЕБО ПАДАЄ!
УСТИМЕ, ЧОМУ ТИ НЕ СКАЗАВ, ЩО ВПАДЕШ ЗАМІСТЬ НЕБА?!
Останнє, що ТИ написав на сторінці в соцмережі: "Рабів до раю не пускають!"
Таких, як ТИ, УСТИМЕ, туди запрошують, ГЕРОÏ потрібні всюди...
Сподіваюсь, ми колись зустрінемось! ТРИМАЙ ДЛЯ НАС НЕБО, ХЛОПЧЕ!» - Ліда Паньків.
«Чи ви бачили як плаче мати в якої вбили 19-річного сина? Уточнюю – єдиного 19-річного сина. Чи ви чули як вона кричить? Як Вам пояснити, це не зовсім крик. Це щось моторошне – люди так не кричать. Можливо так би кричали гори, якби людині вдалося їх розбудити….
21 лютого о 2 годині дня була прощальна панахида за Устимом. Мені здалось я навіть не змогла тоді його побачити. Я його побачила трохи пізніше – вже в Збаражі – на службі в храмі. Мені весь час здавалося, що це не він. Він лежав такий спокійний і байдужий. Нас попросили не цілувати його в голову – адже куля пробила її наскрізь. Цей Устим не був схожий на того юнака, який дружив з 17-річною дівчиною з нашої палатки, який лоскотав її, глузував з неї, піднімав на руки, гнався і часто-часто сміявся. Я колись бачила, як вони граються, - я ще тоді сама до себе посміхнулась, вони грались як діти в пісочниці. Як граються пухнасті, кошлаті цуценята в дворі. Здається це було під час Грушевського… Ми під’їхали до Збаража… при в’їзді зібралось багато містян, вони скандували «Слава!» все місто було в вогниках – біля кожного будинку стояли лампадки, плакали жінки і діти. А потім ми під’їхали до будинку. Там я почула, як криком кричить мати, у якої вбили сина. Мені хотілось там не бути, але я була.
Наступного разу я побачила матір через декілька годин. Вона була надміру байдужа. Ви знаєте колір обличчя, що неможливо описати. Він як попіл. Губи, очі, шкіра, волосся. Все одного кольору. А точніше без кольору. Жодного відтінку. Мама багато мовчала. Багато. Вона якось усвідомлюючи мовчала.
Хотілось кричати, але всі мовчали. Хотілось вити, але в хаті так було спокійно…
Устим похований поруч з Українськими Січовими Стрільцями. І чомусь від цієї думки я відчуваю полегшення…» - Олена Стадник («Білосніжка») 38 Сотня Самооборони.
Як була права Івона Костина (ота 17-річна дівчинка, що гралася з Устимом « як діти у пісочниці»), коли говорила: "Він хотів зробити все для своєї країни... Я знаю зараз дітей, які рівняються на Устима Голоднюка...Він хотів сина, він дуже хотів сина, він хотів правильно його виховати".
Сьогодні діти на нього не тільки рівняються, його ім’ям називають маленьких патріотів. «Я познайомилась з Устимом коли він шукав квартиру з своєю дівчиною Марічкою. Разом вони прийшли до мене до дому. Я відразу звернула увагу на його пшеничного кольору чуб (оселедець?), на блакитні очі і відкриту посмішку. А коли дізналась його ім’я, відразу зрозуміла, що його батьки патріоти України… 20 лютого пам’ятаю щохвилинно. Це був звичайний день. Я працюю в школі, колега повідомила, що по телевізорі сказали: загинув студент з Збаража. У мене відразу серце защеміло. А ми якраз знаходились в їдальні, і діти звернули увагу на те що ікона похилилась…
На похоронах Устима я підійшла до Володимира (батька юнака). Моя колега, разом з якою ми приїхали на похорон сказала йому: « Внука назву Устимом на честь Вашого сина». А я промовила: «А я - сина». Я вже неодноразово просила Бога про дитину. В мене вже є донька, ровесниця Устима, але я дуже хотіла ще й сина. І вважаю, сталося диво: скоро я дізналась, що вагітна. В мене народився хлопчик -Устимчик» - Наталія ??? Також жінка розповіла, що під час хрещення св'ященник сказав такі слова: «Устим Кармелюк і Устим Голоднюк померли за Україну, а цей Устим буде за неї Жити і Творити!»
Небесна каска
Зійшов уже не перший сніг...
І вже не пахне вільний дим,
Стою, де підвестись не зміг,
Німа кричу: "Устим! Устим!"
Я пам'ятаю, Ти тримаєш небо,
А, може, кидай, грець із ним?
Якби ж зробити щось для Тебе,
Якби ж зробити все, Устим!
Ти вже далеко, ми лишились...
Якась погана вийшла казка -
Тримаєш небо Ти, а ми втомились,
Пробач за це всіх нас, будь ласка!
Стою, де знов лягають квіти крові,
Якщо ти чуєш, знай, - це не поразка!
Скажи там хлопцям, що вони Героï!
Що врятувала нас "Небесна каска"!
Ліда Паньків.
Зійшов уже не перший сніг...
І вже не пахне вільний дим,
Стою, де підвестись не зміг,
Німа кричу: "Устим! Устим!"
Я пам'ятаю, Ти тримаєш небо,
А, може, кидай, грець із ним?
Якби ж зробити щось для Тебе,
Якби ж зробити все, Устим!
Ти вже далеко, ми лишились...
Якась погана вийшла казка -
Тримаєш небо Ти, а ми втомились,
Пробач за це всіх нас, будь ласка!
Стою, де знов лягають квіти крові,
Якщо ти чуєш, знай, - це не поразка!
Скажи там хлопцям, що вони Героï!
Що врятувала нас "Небесна каска"!
Ліда Паньків.
Закликає до молитви
Шум лісів, степів, полів…
Більш не буде крові?
Більш не буде битви!?
Більш не буде пострілів та слів?
Все стає буденно-непотрібним,
Перед вічністю в яку іде життя…
На вікні палає тихо свічка,
Гасне молодість чиясь щодня…
І от їм тепер уже байдуже,
Їх нема… їх всіх із нами вже нема…
Той хто духом був сміливий й дужий,
Того ворог ниций зі спини тепер вбива…
Гірко, тоскно, прикро, важко,
Але пам’ятаєте - в нас іде війна!
Це не сон страшний й не казка,
Це нажаль такі у нас реалії життя…
03.11.17
Світлана Пазиченко ©
Зацвіло печаллю коло хати жито.
Цілувала мати руки свого сина,
Де вкривала тіло висока могила,
Доторкало тихо яворине гілля:
- Я тобі ладила, сину мій, весілля.
Вишивала гладдю біленьку сорочку,
Чекала онуків, твоїх, сина й дочку,
Та дістала нині із шафи хустину,
Чорна, як землиця- ой синочку, сину.
Чом та, вража куля, до серця дістала,
Сама б боронила, як би таке знала,
Лягала б в могилу, бо життя віджито-
Зацвіло печаллю коло хати жито.
На подушці свічка зап'ята в обручку:
- Он твоя кохана привела вже дружку,
Виплели дівчата твій віночок з мірти,
Посходились гості, стоять коло хвіртки.
Дружби несуть віко, хоругви похмурі,
Зачепили вінці на високім мурі,
Де, у ряд могили, на колінах люди,
Молитви прощальні та свічки повсюди.
Стелиться дорога в вічність пелюстками:
- Коли тепер прийдеш до рідної мами?
- До тої, що сину, тебе породила,
- А нині вмліває, бо земля накрила.
Сльоза затягнулась в чорнезнім тумані,
Проклята війна- чорні лєнти на брамі,
Печаль материнська у болю пекучім-
Синівські могили квітують на кручах.
Леся Утриско
|
…І мовчки сотня непокорених героїв
відходила у чисті небеса,
і погляди знесилених мільйонів
дивились вслід братам, батькам, синам;
і погляди знесилених мільйонів
дивились вслід братам, батькам, синам;
у темне небо по руках в відкритих трунах
до світу кращого крізь сльози матерів,
не буде прощення убивцям й нам не буде,
коли непомщеними лишаться всі ті, хто так любив,
хто не дістався правди, оступившись на півкроці,
хто згас за нас, недотягнувши до весни,
тримає курс у небеса славетна сотня,
землі своєї упокоєні сини.
до світу кращого крізь сльози матерів,
не буде прощення убивцям й нам не буде,
коли непомщеними лишаться всі ті, хто так любив,
хто не дістався правди, оступившись на півкроці,
хто згас за нас, недотягнувши до весни,
тримає курс у небеса славетна сотня,
землі своєї упокоєні сини.
горять серця, палають вільні душі,
зійшла зоря, гряде нове життя,
герої не вмирають, кличуть нас на барикади,
і хай прийме тіла їх мерзла ще земля,
витає дух нескореної волі,
гримлять щити, молитви і пісні,
рядами рівними між нас ідуть герої,
усі, хто голову поклав в ці темні дні.
зійшла зоря, гряде нове життя,
герої не вмирають, кличуть нас на барикади,
і хай прийме тіла їх мерзла ще земля,
витає дух нескореної волі,
гримлять щити, молитви і пісні,
рядами рівними між нас ідуть герої,
усі, хто голову поклав в ці темні дні.
Вбрання святкове у садиби,
З щедрот осінніх полохливе.
Швидкі все їдуть, їдуть, їдуть..
Війна без пауз і години.
З щедрот осінніх полохливе.
Швидкі все їдуть, їдуть, їдуть..
Війна без пауз і години.
З життя ідуть чотири роки
Захисників найкращий цвіт.
І порожнечею під ноги -
Багато як не встиг зробить.
Захисників найкращий цвіт.
І порожнечею під ноги -
Багато як не встиг зробить.
Недосказав та недочув,
Не обійняв та недоїхав,
Недосміявся, не здобув,
Не виспався та недослухав.
Не обійняв та недоїхав,
Недосміявся, не здобув,
Не виспався та недослухав.
Від суму сліз не вистачає,
Як від удару, подих став.
Повітря вдохом розрізаю,
Прозоре в жовтні, як кришталь.
Як від удару, подих став.
Повітря вдохом розрізаю,
Прозоре в жовтні, як кришталь.
За звичкою розмова йде
І на майбутнє спільні плани.
Питання, відповідь.. Та де
Шукати мужність відпускати?!..
І на майбутнє спільні плани.
Питання, відповідь.. Та де
Шукати мужність відпускати?!..
І спогади, як фотокартки
Осіннім листям опадають.
Звикати.. Як ото звикати?!..
Каміння тижні нагортають.
Осіннім листям опадають.
Звикати.. Як ото звикати?!..
Каміння тижні нагортають.
Запізно вибачень просити,
Луна подяки недоречна.
У хризантем цвинтарну тишу
Втекти б від світу й колотнечі.
Луна подяки недоречна.
У хризантем цвинтарну тишу
Втекти б від світу й колотнечі.
24/10/2017 р. Геране
- Мамо, чуєш? – спитав маленький Максимко у мами увечері перед сном. А хто нас охороняє?
- Ангели, сину.
- Ангели? Хто це?
- Небесні охоронці, маленький. Вони бережуть нас від зла, від сліз, від усього поганого.
- Але ж, мамо, хіба поганого не стається?
- Стається, Максимку, та тільки ж ангели нас боронять, але не можуть з нами боротися. Коли людина хоче добра, то й лиха з нею не станеться, а як ця людина недобра, то чинить зле. І тоді ангели плачуть.
- А які вони?
- Хто?
- Ангели, мамо.
- Ну, це довга історія, - усміхнулася мама, підбиваючи сину подушку.
- Розкажи.
- І ти ляжеш уже спати?
- Так, мамо.
- Гаразд. Було колись…
- Давно? – перебив Максимко.
- Та не те, щоб, та уже минуло, - спокійно відповіла мама. – Не перебивай, бо не розповідатиму.
- Не буду.
- Так от. Була колись одна країна. Та ж така, що прекраснішої від неї не було на цілий світ. З одного боку омивало її ніжне блакитне море, з іншого на сторожі стояли сиві, старі-старі гори, від лютих вітрів її захищали густі ліси, багаті на усілякого звіра, а в серці її пашіли золотом степи. Бурхливі ріки, щедрі врожаї, мудрі люди – така була ця країна. Та сталося лихо. Захопив цю країну володар, та такий злий і жадібний, що не сказати. Його посіпаки обкрадали народ, відбирали зерно, будинки, усі статки, які чесною працею збирали люди за своє життя. А хто не погоджувався, того хапали і саджали у в’язниці. Хоча й це не найгірше… І зайшло сонце над країною.
- Як це? – запитав Максимко.
- Так кажуть, коли все навколо стає погано. Ніби, немає просвітку серед лиха.
- А.
- Але ж ці люди, вони скинули володаря?
- Зачекай же! Одного дня не сила стала народові терпіти знущання. Повстав він. Аж від моря вже до гір, лісів і степів, здійнялася буря. Страшна вона була, сину. Божевільний володар дістав гармати і рушниці, його посіпаки, які тоді ще нікого та нічого не боялися, теж узялися до зброї та розбоїв.
- І що? – хлопчик вболівав за чудесну країну з її сміливими мешканцями.
- Не злякався мужній народ. Беззбройні, та сміливі, виходили люди один на один проти володаревих посіпак. Спочатку поодинці, потім хвилями, і день за днем ці хвилі ставали усе нестримнішими, усе сильнішими, поки одного дня людський гнів не змив володаря з його челяддю геть з країни.
- Мамо, а де ж про ангелів?
- Бачиш, сину. Люди, молоді та не дуже, йдучи на бій з темною силою, втрачали життя. Перший упав, другий, третій – їхні серця зупинялися від ворожих куль. Але побачили люди, що герої не вмирають, що, насправді, їхні душі, у світлі, сходять у небо, в золотих, сяючих обладунках, стаючи небесними ангелами, воїнами добра. Цілий загін ангелів, ціла небесна сотня постала перед райськими ворітьми. І Бог забрав їх до себе, всіх до одного, героїв з чистими душами, та наказав берегти свій народ, боронити від лихого. З тих пір, синочку, наші ангели-охоронці ось такі, вродливі, сміливі, загартовані у бою воїни. І це вони бережуть нас від усього на світі зла.
- Мамо, а наш тато, він теж ангел?
- Так, сину. І наш тато – ангел. Найсміливіший ангел…маленький, а ти так на нього схожий.
Хлопчик уже спав, уві сні йдучи посеред райського саду за руку із золотим крилатим воїном. А мама ще довго сиділа над ліжком сина, уже не стримуючи сліз.
- Мамо, чуєш? – спитав маленький Максимко у мами увечері перед сном. А хто нас охороняє?
- Ангели, сину.
- Ангели? Хто це?
- Небесні охоронці, маленький. Вони бережуть нас від зла, від сліз, від усього поганого.
- Але ж, мамо, хіба поганого не стається?
- Стається, Максимку, та тільки ж ангели нас боронять, але не можуть з нами боротися. Коли людина хоче добра, то й лиха з нею не станеться, а як ця людина недобра, то чинить зле. І тоді ангели плачуть.
- А які вони?
- Хто?
- Ангели, мамо.
- Ну, це довга історія, - усміхнулася мама, підбиваючи сину подушку.
- Розкажи.
- І ти ляжеш уже спати?
- Так, мамо.
- Гаразд. Було колись…
- Давно? – перебив Максимко.
- Та не те, щоб, та уже минуло, - спокійно відповіла мама. – Не перебивай, бо не розповідатиму.
- Не буду.
- Так от. Була колись одна країна. Та ж така, що прекраснішої від неї не було на цілий світ. З одного боку омивало її ніжне блакитне море, з іншого на сторожі стояли сиві, старі-старі гори, від лютих вітрів її захищали густі ліси, багаті на усілякого звіра, а в серці її пашіли золотом степи. Бурхливі ріки, щедрі врожаї, мудрі люди – така була ця країна. Та сталося лихо. Захопив цю країну володар, та такий злий і жадібний, що не сказати. Його посіпаки обкрадали народ, відбирали зерно, будинки, усі статки, які чесною працею збирали люди за своє життя. А хто не погоджувався, того хапали і саджали у в’язниці. Хоча й це не найгірше… І зайшло сонце над країною.
- Як це? – запитав Максимко.
- Так кажуть, коли все навколо стає погано. Ніби, немає просвітку серед лиха.
- А.
- Але ж ці люди, вони скинули володаря?
- Зачекай же! Одного дня не сила стала народові терпіти знущання. Повстав він. Аж від моря вже до гір, лісів і степів, здійнялася буря. Страшна вона була, сину. Божевільний володар дістав гармати і рушниці, його посіпаки, які тоді ще нікого та нічого не боялися, теж узялися до зброї та розбоїв.
- І що? – хлопчик вболівав за чудесну країну з її сміливими мешканцями.
- Не злякався мужній народ. Беззбройні, та сміливі, виходили люди один на один проти володаревих посіпак. Спочатку поодинці, потім хвилями, і день за днем ці хвилі ставали усе нестримнішими, усе сильнішими, поки одного дня людський гнів не змив володаря з його челяддю геть з країни.
- Мамо, а де ж про ангелів?
- Бачиш, сину. Люди, молоді та не дуже, йдучи на бій з темною силою, втрачали життя. Перший упав, другий, третій – їхні серця зупинялися від ворожих куль. Але побачили люди, що герої не вмирають, що, насправді, їхні душі, у світлі, сходять у небо, в золотих, сяючих обладунках, стаючи небесними ангелами, воїнами добра. Цілий загін ангелів, ціла небесна сотня постала перед райськими ворітьми. І Бог забрав їх до себе, всіх до одного, героїв з чистими душами, та наказав берегти свій народ, боронити від лихого. З тих пір, синочку, наші ангели-охоронці ось такі, вродливі, сміливі, загартовані у бою воїни. І це вони бережуть нас від усього на світі зла.
- Мамо, а наш тато, він теж ангел?
- Так, сину. І наш тато – ангел. Найсміливіший ангел…маленький, а ти так на нього схожий.
Хлопчик уже спав, уві сні йдучи посеред райського саду за руку із золотим крилатим воїном. А мама ще довго сиділа над ліжком сина, уже не стримуючи сліз.
Поіменний список загиблих в АТО з Тернопільщини
https://drive.google.com/file/d/0B_jGhgQzfgWPUk9zYXBGTzVLSXM4SGZmTDlGQy1WaVRVTC1j/view?usp=sharing
Ніч в АТО
Місяць в ніченьку гожу,
По землі неозорій.
Наче вісточку Божу,
Стелить стежкою зорі.
Тільки стежка не гріє,
Хоч стає золотою.
І плекає надії,
Смерть за стежкою тою.
Над холодним окопом,
Злючі кулі літають.
Зорі кинуті скопом,
Поки ще догорають.
Нічка тягнеться клята,
Зір згорає багаття.
Лиш спасає солдата,
Біля серця розп’яття.
Де окопи, де ями,
Зорі гаснуть поволі.
Понад них мотилями,
Людські душі і долі.
Місяць в ніченьку гожу,
По землі неозорій.
наче вісточку Божу,
стелить стежкою зорі.
2016р.
автор: Мартинюк Надвірнянський
СОНЯХИ
крик...
вогонь і запах сажі
спалах...
в роті крові смак
полечу... впаду-приляжу
серед соняхів навзнак
тихо так...
мов Божа ласка
обійняла благодать
соняхи під Іловайськом
колискову шепотять
голосом далеким неньки
"все минуло... спати час...
спи, хороший... спи, рідненький...
залишайся серед нас..."
автор: Хлопан Володимир
Вздовж дороги свічі та лампадки…
Розтривожені квіти і тіні.
Ми сприймаємо війни вприглядку.
Ми невтішні, як думи осінні.
Ну а їм не розвіє волосся
Вітер той, що згинає дерева…
Тільки прапор на цинкові просить
До молитви. До Бога. Сталева
Стрічка літа зав’язує бантик
На хрестах, на словах поминальних.
Літні сукні та мрії солдатські
Розколихує червень-гойдальник.
А дорога веде не до храму.
Повз життя, на усміхнений цвинтар…
Втрата хилить надломлену маму.
Вітер очі хмариною витре.
(с) Василь Кузан
24.06.17
Тут не сідають більше літаки… Не чутно голосу: «Трива посадка..» Розбиті смуги, знищене ущент усе, Руїна, попіл, і могила братська… Мир був колись - лунали голоси, Спішили в небо пасажири, Тепер лиш вітер свище навкруги, Тут під уламками тепер одні могили… Все розділилося на «до» та «після» - Усе розрізав навпіл автомат… Стояли міцно - мало хто тут вижив, І не літак у небо йшов - із неба лився град… Політ останній у зимову ніч здійснили Солдатські душі, а не літаки. За той великий подвиг лиш небесні крила Отримали відважні вояки… Соколики, герої, наші янголята! Низький уклін вам до землі! Дорогу в небо довго ви змогли тримати, Немає і не буде подвигу цьому ціни! А нам живим потрібно дивлячись у небо, Коли летять на схід крилаті журавлі, Казати «Дякую» та «пам’ятаю»... Спасибі, воїни вкраїнської землі…
Світлана Пазиченко 21.01.2017
Воїни небесної роти
4 вересня 2016 року поховали тернопільського бійця 93-ої окремої механізованої бригади ЗСУ та її окремої чоти «Карпатська січ» Мирослава Мислу.
Провести військовослужбовця в останню путь прийшло сотні небайдужих людей, побратимів, друзів та родичів хлопця. Поховали Мирослава у селі Волохів Яр на Харківщині, там, де живуть його рідні.
Майже три роки Мирослав провів на Сході, адже став добровольцем ще з перших днів війни. Саме там з ним і познайомився боєць батальйону «Дніпро-1», тернополянин Богдан Бутковський.
«З Мирославом ми познайомилися в Пісках приблизно на початку березня 2015 року. Ми одразу потоваришували: я історик, він історик, я націоналіст, він націоналіст. Проводили разом час між чергуваннями в окопі, пили чай, спілкувалися на політичні, історичні теми. Три тижні я мав щастя воювати з такою людиною, а сьогодні довелося провести його в останню путь»
Трагедія сталася у Луганській області у зоні так-званого АТО. Наш земляк наткнувся на розтяжку. Після чого по підрозділу відкрили швальний мінометний вогонь. Від важких поранень він помер.
Мирослав Мисла менше місяця як став тернополянином, оскільки дуже полюбив наше місто. Боєць був активним членом «свободівської» молодіжки ГО «Сокіл». Неодноразово він вишколював патріотичну молодь у Тернополі та Збаражі. Він хотів тут жити у мирний час.
Обпечені війною: кременецьке село зустріло найбільше трун із зони АТО
Загинув, обороняючи Донецький аеропорт
20 січня 2015 року в Донецькому аеропорту загинув наш перший Герой – «кіборг»В’ячеслав Мельник (позивний «Анчоус»). В’ячеслав народився 11 грудня 1988 р. у с. Сєверне, Усть-Янський район (Якутія). Пізніше його батьки повернулися в Україну і 1995 року Славко йде у 1-й клас до Білокриницької школи. У 2004 році після її закінчення виїжджає з батьками до Італії. Від 16 років почав працювати на фабриці, пізніше став водієм автобуса, займався перевезенням заробітчан. В Італії у віці 17 років одружується з українкою, у шлюбі з якою народилося двоє синочків (Юрчик й Артемчик). Повернувшись в Україну, особисте життя хлопця, на жаль, не склалося і він розлучається. У 2014 році В’ячеслав одружується знову, але 25 липня того ж року напередодні мобілізації у трагічній аварії гине його дружина. Пригнічений сильним горем втрати близької людини, молодий чоловік вирішує йти добровольцем у зону АТО.
19 серпня 2014 року хлопець був направлений спочатку на проходження військової підготовки на Яворівський полігон. Після навчання був призначений навідником зенітно-артилерійського підрозділу 3-го батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади. З початку листопада того ж року В’ячеслава разом з іншими бійцями відправили на схід України. Спершу вони базувалися у м. Костянтинівка (Донецької обл.), а на початку зими стали на захист Донецького аеропорту. Обороняючи старий термінал аеропорту, В’ячеслав загинув 20 січня 2015 року.
У рідній школі Героя 1 вересня 2015 року було урочисто відкрито меморіальну дошку на честь випускника, полеглого у боях за аеропорт Донецька.
Після втрати синочка батько В’ячеслава, Олександр Петрович, з 10 лютого 2016 року перебуває в зоні АТО у складі 5 батальйону Української добровольчої армії. А мама Героя, Ірина Петрівна, з квітня 2015 року почала займатися волонтерством. Спочатку була у волонтерській організації «Джура», після розпаду якої у серпні 2015 року разом з колегами-волонтерами з «Джури » – отцем Андрієм Любунем та Юлією Савчук створила благодійний фонд «Наша надія – Кременець». До речі, мама загиблого «кіборга» за волонтерську діяльність нагороджена Патріархом Київським і всієї Руси Філаретом медаллю «За жертовність і любов до України» (18 травня 2016 року).
Натомість В’ячеслав Мельник був нагороджений (посмертно) такими відзнаками: орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту», медаллю «122 окремий аеромобільний батальйон 81 бригада», медаллю «За жертовність і любов до України», медаллю «За службу Україні».
Також Мельник включений до списку «Народний Герой України».
Останній репортаж військового журналіста
Березень 2015 року… Замість теплої весни до Білокриниці знову прийшов холод, сум та біль. Ще не встигли оговтатись від січневої втрати одного односельчанина, як знову переживаємо, сумуємо і втрачаємо. Загинув журналіст ТРК Міноборони України “Бриз”Дмитро Лабуткін.
Дмитро народився 11 грудня 1986 року у Кременці. Спочатку навчався у Білокриницькій школі, потім – у Тернопільській ЗОШ №23. У 2004 році вступив до військового інституту ім. гетьмана Петра Сагайдачного при Національному університеті «Львівська політехніка». У 2009 році закінчив даний навчальний заклад за спеціальністю «військова журналістика» і був направлений для проходження служби у Військово-Морські сили на посаду редактора телерадіокомпанії «Бриз». Проходив службу в м. Севастополі. Дмитро готував телевізійні фільми про бойову підготовку ВМС, про спільні тренування морської, сухопутної та повітряної компоненти. Неодноразово виходив на кораблях вітчизняного флоту в море. Під час військово-морських походів відвідав Туреччину, Болгарію, Румунію тощо. Знімав дуже багато репортажів, умів грамотно та цікаво подати інформацію. Навесні 2014 року, після окупації Криму російськими військами, Дмитро виїхав з Криму до Одеси (до речі, з 75 чоловік особового складу на материк вийшли тільки 9). 19 січня 2015 року, згідно з наказом начальника генерального штабу, Дмитро Лабуткін був направлений у зону АТО. 21 січня прибув до Краматорська та поїхав на передову як військовий журналіст (виконував обов’язки прес-офіцера сектора “С”). Востаннє на зв’язок вийшов в ефірі телеканалу «112 Україна» 13 лютого 2015 року. У Дебальцевому Дмитро провів зйомки та зібрав фотоматеріали для переговорної групи у Мінську, мав повертатися з ними до Києва. Зник 16 лютого у районі Дебальцевого разом з розвідгрупою ЗСУ після обстрілу колони, якою вночі вивозили поранених у напрямку Артемівська. Дмитро перебував у БТРі, що рухався у складі колони. 19 лютого терористи надіслали дружині Дмитра відео із записом з місця бою обабіч залізничної колії, де були тіла загиблих поряд з розбитим БТРом. З того часу вважався зниклим безвісти. Пізніше інформацію про смерть кореспондента підтвердила волонтер «Офіцерського корпусу» Алла Борисенко («Чонгар»). 20 березня у Дніпропетровському морзі підтвердили, що одне з тіл загиблих українських військовиків, доставлених із Дебальцевого, належить Дмитру Лабуткіну. Зустрічали тіло Героя 24 березня у м. Кременці, похорон відбувся 25 березня у рідній для нього Білокриниці.
У Дмитра залишилися батьки, дружина та маленька донечка Кіра. Рідні Діми почорніли враз, сум назавжди застиг на їхньому обличчі, не повинні батьки ховати своїх дітей, не мають молоді хлопці гинути на війні. Вони повинні жити, створювати сім’ї, виховувати власних дітей, а не лише залишатися сумним спогадом у пам’яті людей. Такі люди назавжди змінили історію України. Жаль тільки, що історія нашої країни написана червоним…
1 вересня 2015 р. на будівлі Білокриницької школи урочисто відкрито меморіальну дошку на честь колишнього учня, капітана ІІІ-го рангу, полеглого у боях під Дебальцевим Дмитра Лабуткіна. А 20 травня 2016 р. урочисто відкрито і освячено ще одну меморіальну дошку на честь Дмитра Віталійовича Лабуткіна, встановлену на фасаді Тернопільської ЗОШ №23.
Дмитро Лабуткін нагороджений (посмертно) такими відзнаками: орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно), відзнакою “За військову доблесть” (посмертно). Включений до списку «Народний Герой України».
Війна не пожаліла військового комісара
А зовсім недавно, 11 червня 2016 року близько 01.00 год., виконуючи бойове завдання у складі свого підрозділу, загинув старший офіцер відділення комплектування Кременецького об’єднаного міського військового комісаріату, майор Борис Макаревич,який 29.04.2016 року був призначений на посаду командира мінометної батареї військової частини польова пошта 2950 ОК «Захід» та відправлений у зону АТО. Загинув при виконанні завдання в результаті підриву штатного автомобіля на протитанковій міні.
Борис Макаревич народився 31 серпня 1971 року в с. Білокриниця. По закінченню Білокриницької школи Борис Степанович вступив до Хмельницького вищого артилерійського училища. За направленням поїхав до армійської частини в містечку Кам’янка-Бузька Львівської області, яка стала для нього першим місцем у нелегкій військовій службі. Пізніше Борис Степанович змінить не одну військову частину. Доля підготувала йому нелегкий військовий шлях, проте про Бориса завжди згадуватимуть з повагою. Він був дуже розумною, порядною, доброю та щирою людиною не тільки для своїх колег, а й для односельців.
У віці 38 років за станом здоров’я чоловік був змушений демобілізуватися з війська. Але невдовзі Бориса Степановича покличуть на посаду старшого офіцера на призовному пункті й у відділення комплектування особового складу Кременецького військового комісаріату. Через певний час Бориса відрядили на Яворівський полігон, де він навчав артилерійській стрільбі молодих солдатів.
Проте 28 квітня цього ж року Бориса Макаревича призвали в зону АТО для проходження військової служби. Відбувши в зоні АТО понад один місяць, наш Герой загинув при виконанні завдання в результаті підриву автомобіля на протитанковій міні. Коли відспівували Бориса, над подвір’ям загиблого пролетів одинокий сивий голуб і піднявся високо в небо. Хто знає, може, це був символ миру для нашої країни? Вже пізно ввечері землю злив сильний дощ. А може, це зовсім і не дощ, а сльози матерів, які ніколи не зможуть змиритися з тим, що сина вже не буде поруч?
У Бориса Степановича залишилася мати, дружина та донька Марта.
Українців не можна поставити на коліна
У новинах та із засобів масової інформації кожного дня ми чуємо про загиблих наших захисників. Для нас ці хлопці, чоловіки є Героями, які вже не перший рік воюють на сході нашої країни, захищаючи її територіальну цілісність, відстоюючи свободу вибору і слова. Так, саме свободу вибору і слова, адже ворог вирішив, що у нас можна відібрати державність, територію, мову, нашу свободу, але одного він не врахував: нас не можна поставити на коліна, зламати нашу гідність, стерти нашу історію, яка роками була і є просякнута кров’ю молодих людей, у яких ще все життя було попереду, але вони вибрали інший шлях. Ці молоді люди гідні називатися Героями, патріотами, справжніми українцями. І герої не тільки ті люди, які зараз воюють на сході нашої країни, а й ті, хто допомагає морально, фінансово. Героями є волонтери, на яких і тримається наша армія, але найсильнішими людьми, окрім наших захисників, є ще і їхні матері. Є матері, які ще можуть пригорнути свого синочка, сказати йому, як сильно його люблять, а не ридати над труною сина і навіть не мати можливості востаннє його пригорнути, тому що ворожий снаряд чи міна, розриваючи тіло сина, назавжди розірвали душу його матері.
Скільки ще? Скільки ще молодих життів мають обірватись у так званому АТО, владо? На що ви дивитесь? Ваших дітей там немає, серце ваших дружин не болить за сина і ви не прокидаєтесь вночі з думкою про те, чи побачу я сина ще раз живим? У країні йде неоголошена війна, яка кожного дня забирає десятки, а може, й сотні життів. І коли ви, владо, заплющуєте очі й подумки рахуєте свої статки, наші хлопці заплющують очі від сильного болю, подумки промовляючи молитву і благаючи Господа повернутися живими додому. У когось старші батьки, за якими нікому буде і приглянути, а у когось – маленькі діти, які нікому не будуть потрібні після смерті їхнього батька. Та це наш крик і біль душі, а вам, я бачу, байдуже…
Герої не вмирають! Вони завжди живуть у наших серцях! Мені дуже хочеться, щоб стежки до їхніх могил ніколи не заростали, а на могилі щоб завжди були квіти… Ці хлопці зробили нам найбільший дарунок з усіх можливих, вони, захищаючи наше життя, віддали своє. Ми ніколи про вас не забудемо!
Я не знаю, скільки, ще сліз має бути пролито згорьованими матерями, скільки ще автомобілів з надписом «Вантаж 200» має приїхати до домівок, скільки ще скалічених життів має бути, щоб усі зрозуміли, що ми не хочемо війни, болю, розлуки і смерті. Ми хочемо, щоб хлопці закохувались, виховували дітей, гуляли з ними в парках і скверах, а не бігли по мінному полі і підривалися на ворожих снарядах. Ми хочемо, щоб діти росли і навчалися в школі, а не сиділи у льохах зі шматком хліба в руці, ми хочемо, щоб сини України не гинули, а поверталися живими додому…
Валентина Процик, с. Білокриниця, Кременецького району
Пам'яті Василя Сліпака, гордості України, нашого Воїна Світла, життя якого обірвала вража куля...
Чудовий тенор,оперний співак,
Віддав життя своє - Василь Сліпак...
Борідка.теплі очі.голос солов"я,
Яке болюче нині перемир"я!!!
Сьогодні голову поклав за Україну :
Таку ставровану,обкрадену,єдину!
Соколику! Вдягнувши вишиванку,
За честь її боровся до останку!
Так кожен день палають смерті свічі,
Сини Вкраїни не вмирають двічі...
Пекуча тризна,тужний крик сови,
Мій Боже,М И Р О М нас благослови!
СПІВОМ ЙОГО ВІТРИ БУДУТЬ БУДИТИ ПРИСПАНИХ!!!
Погляд його наскрізь, погляд навиліт кулею,
Слово його горить, співом його лікуємось,
Він - як "домоклів меч", наша розмова з совістю...
Скільки іще імен в небо навік вкарбується?
Ситі ми вже від зрад, втомлені "перемир'ями",
Кров'ю стікає з ран раб, що в нас жив під шкірою...
Док ще земля горить, ворог триклятий біситься -
Співом його вітри будуть будити приспаних!
(Наталія Крісман)
СЬОГОДНІ СОНЦЕ З РОЗЧЕРКОМ ГАРМАТИ...
сьогодні сонце з розчерком гармати, сьогодні небо впало від жалю,
сьогодні ти пішов у вічність, брате, я свічку у дорогу запалю.
не перший, не останній мій герою, хіба війна зрахує своїх жертв
в нерівному скаженому двобої, як кличе за собою тільки смерть?
востаннє заспівай мені, герою, так щиро, так сердечно заспівай,
так ніби ми зустрілися з тобою і не існує жодного "прощай".
лиш не співай мені про болі-втрати, про жах війни, як ти її страждав,
а заспівай мені, як стрінуть ка́ти і свою смерть, яку ти пострічав.
сьогодні сонце з розчерком гармати, сьогодні небо впало від жалю,
сьогодні ти пішов у вічність, брате, я свічку у дорогу запалю
29.06.2016 р.
Злата-Зоряна Паламарчук
МАТУСЮ, ПАМ'ЯТАЙ МЕНЕ ЖИВОГО
НАЗАРУ
ВОЙТОВИЧУ присвячується...
Світлана Бояркевич
Матусю, пам'ятай мене живого,
Бо навіть спам'ятатися не встиг
Від кулі снайпера, мені чужого.
Я наймолодший з тих, хто в
землю ліг.
Пробач, завдав, голубко, тобі болю ,
І чорну хустку доля
одягла.
Я стану птахом, небом і
росою
Всім тим, ким би не став
я за життя.
До ніг твоїх встелюсь осіннім листом,
Ранковим сонцем ляжу на плече,
До рук впаду калиновим намистом,
Проллюсь дощем весняним в озерце...
Я буду скрізь тебе охороняти,
Я стану білим ангелом твоїм,
Посмертно не хотів Героєм стати,
Я вірив,що повернуся живим...
Матусю, пам'ятай мене малого,
Я так любив розмай твоїх пісень.
Із вас тепер найближче я до Бога.
Ночей немає... Тут є лише день...
Є лише світло, що не ранить
очі,
Є лише радість, що дає тепло...
Я чую голос твій, що молить:
"Отче..."
Я
бачу, нене,
все наше село.
Матусю, пам'ятай мене красивим,
На тебе схожим, ластівко моя,
Я буду поміж ангелів щасливим,
Тепер тут дім мій, тут моя
рідня...
Зі мною хлопці ті, що на
Майдані
Під кулі неозброєними йшли...
Горів кривавий сніг, топився під ногами,
Та ми не стали на коліна - ні...
Хай ті стоять , хто в нас стріляв без
міри,
Хто за наказом цілився в серця,
Як докір, свіжі будуть їм могили,
Вінки і квіти на усе життя...
Матусю, пам'ятай мене щасливим,
Я стільки мрій в душі своїй плекав...
Нажаль, не буду батьком, дідом сивим...
Залишусь юнаком, який життя не
знав.
Та я любив всім серцем Україну,
Засмучену, веселу і святу.
Любив я землю, як свою дитину,
Колись я з неї цвітом проросту...
МАТУСЮ, ПАМ'ЯТАЙ МЕНЕ
ЖИВОГО...
Герої не вмирають, бо в душах
зерна мають...
У будь -яку хвилину, крізь пам'ять проростають...
Людмила Васильєва
На місячній доріжці Зустрілись дві душі, Одна - до Бога пішки, А інша – в грішний світ. Одна – душа солдата Загиблого в бою, А інша – немовляти, Народжена в Раю. І так би розминулись… Але душа бійця На іншу обернулась: Знайоме щось з лиця. Сказала: « Гей, малеча, А нумо , хлопче , стій! А як ім’я, до речі, Матусеньки твоїй?» Душа же немовляти Була як чистий сніг: « Мене чекає мати, Аби я вчасно встиг… Казав Господь, Галина - Таке її ім’я, Ось-ось народить сина, А син її – то я! Мене на Землю жити Господь благословив, Я маю народитись… А ти вже там пожив?» - Так у бійця спитало Майбутнє немовля (Воно ще знань не мало: Що то таке – Земля?) А той боєць «Галина» Повторював ім’я … Та це ж його дружина Чекала немовля. Сплили перед очима Щасливі ті роки: Як він , ще був хлопчина Й просив її руки… Весілля і навчання, І пристрасті потік… Він всі її бажання Виконував , як міг. Усе було чудово: Вагітність – добрий знак! І взяв він з жінки слово, Що родиться козак! А потім…Сум в родині.. В країну зло прийшло. Галини очі сині Зробилися мов скло. «Не йди – вона просила – Бо смерть гуляє там., Скількох вже покосила, Та їй тебе – не дам!» Та він своїй дружині Сказав приблизно так: «Як друзів я покину, Який же я козак? Як гляну в очі сину, Що з’явиться в цей рік? Скажу, що в злу годину Я за спідницю втік?» Поцілував Галину І рушив на війну… А потім..постріл в спину.. І запах полину…. Згадав боєць те стрімко Й до немовля сказав: «Ти бережи Галинку Що краща буде з мам. Пробач мені ,дитино, Вас з мамою підвів. Та буду я невпинно З тобою з перших днів! Дивитимусь із неба, Як швидко ти ростеш, А все що буде треба В житті ти сам знайдеш. Обнімемося ж , сину, Тобі час йти в життя А я прикрию спину Тобі із небуття» На місячній доріжці Невпинний душ потік: Одні – до Бога пішки, Хтось – в протилежний бік. Народжуються діти, В воєнний час страшний, І щоб їх захистити Хтось винен йти у бій. Але допоки в серці В жіночому любов, Життя не перерветься, Відроджуючись знов!
Немає коментарів:
Дописати коментар