ДОЧЦІ
Підкида життя міцні горіхи.Розбиває об граніт плоти.Доню, моя ладо, моя втіхо,Як тебе, дитино, вберегти?!Посадить в світлиці і дивиться.Коси шовковисті заплести…Тільки ти вільнолюбива птиця —Прагнеш, як повітря, висоти!Нагадаєш знову, що великаВишня-однолітка у саду.Я твої не взую черевики,Я твоє життя не перейду.Не здолаю найкрутіші далі,Не перечеплю твою біду.Тільки я усі твої печаліБіля свого серця покладу.…Зупинюся, стану край порогуІ сльозу до ока не впущу.Я тебе в незвідану дорогуТричі в добрий час перехрещу.Ніна Третяк
Дай руку, доню, дай, моє пташа́тко,
Щоб не торкнулась скронь твоїх сльоза,
Доросла вже, а у душі – дівчатко,
І ті ж страхи́, лиш усмішка не та…Дай руку доню, я завжди з тобою,
Поговори зі мною, не мовчи,
Коли нема у серденьку споко́ю,
То тяжко доню, тяжко буде йти…Дай руку, мила, я тебе тримаю,
Бо твоя віра знай, тебе спасла.
Прощення просиш? Я тебе прощаю,
Бо ти моя дитина дорога…Дай руку, доню, хочу йти з тобою,
Що кажеш? Обійняти? Обійму…
Коли впадеш – підтримаю рукою,
Бо дуже, доню, я тебе люблю…
15.09.2019р.Галина Британ
ДОЧЦІ
Підкида життя міцні горіхи.
Розбиває об граніт плоти.
Доню, моя ладо, моя втіхо,
Як тебе, дитино, вберегти?!
Посадить в світлиці і дивиться.
Коси шовковисті заплести…
Тільки ти вільнолюбива птиця —
Прагнеш, як повітря, висоти!
Нагадаєш знову, що велика
Вишня-однолітка у саду.
Я твої не взую черевики,
Я твоє життя не перейду.
Не здолаю найкрутіші далі,
Не перечеплю твою біду.
Тільки я усі твої печалі
Біля свого серця покладу.
…Зупинюся, стану край порогу
І сльозу до ока не впущу.
Я тебе в незвідану дорогу
Тричі в добрий час перехрещу.
Ніна Третяк
Дай руку, доню, дай, моє пташа́тко,
Щоб не торкнулась скронь твоїх сльоза,
Доросла вже, а у душі – дівчатко,
І ті ж страхи́, лиш усмішка не та…
Щоб не торкнулась скронь твоїх сльоза,
Доросла вже, а у душі – дівчатко,
І ті ж страхи́, лиш усмішка не та…
Дай руку доню, я завжди з тобою,
Поговори зі мною, не мовчи,
Коли нема у серденьку споко́ю,
То тяжко доню, тяжко буде йти…
Поговори зі мною, не мовчи,
Коли нема у серденьку споко́ю,
То тяжко доню, тяжко буде йти…
Дай руку, мила, я тебе тримаю,
Бо твоя віра знай, тебе спасла.
Прощення просиш? Я тебе прощаю,
Бо ти моя дитина дорога…
Бо твоя віра знай, тебе спасла.
Прощення просиш? Я тебе прощаю,
Бо ти моя дитина дорога…
Дай руку, доню, хочу йти з тобою,
Що кажеш? Обійняти? Обійму…
Коли впадеш – підтримаю рукою,
Бо дуже, доню, я тебе люблю…
15.09.2019р.
Що кажеш? Обійняти? Обійму…
Коли впадеш – підтримаю рукою,
Бо дуже, доню, я тебе люблю…
15.09.2019р.
Галина Британ
ДОЧЦІ)))
Я б хотіла тебе вберегти
Від всього,що є в світі гіркого:
Від брехні,щоб по ній не пройти,
Ран душі від колючого слова.
Щоб ніхто не бажав тобі зла,
І не ніс в твої радощі болі
Не спалив твоє серце до тла
Не тримав твою душу в неволі..
Огорнути я хочу крилом
Твої плечі від страху та болю
Щоб добро відзивалось добром
І купалося серце в любові.
Я б хотіла навчити тебе,
Приклад власний в житті показати...
Кожну мить,що Господь нам дає
Берегти і завжди цінувати...
Немає щастя більшого для мами, Як в дивосвіт вести своє дитя.І захищати серцем і руками Малу й тендітну свічечку життя. Щоб променилась вічно, не вгасала, Несла у Всесвіт світло і тепло. Та щоб дитина добру долю мала, І в щасті й радості дитя зросло. Молитву шепче трепетно вустами, У Бога просить за своє дитя. І захищає серцем і руками Малу й тендітну крихітку життя. Надія Красоткіна
ІЗ КРАПЕЛЬ ЩАСТЯ
А я замовлю в Господа Дощу!Та не простого, а із крапель Щастя!Одну краплинку -- дужості прошу, А іншу краплю - радості причастя...Ще краплю милосердя, чистоти,Людської мудрості, безмежної відваги...Краплинку вдячності батькам за всі роки, Що вчили розуму, любові і поваги...Спадатиме краплинами той Дощ,Загорнутий в веселку Добрим Богом,На вулички чи на місця величних площРосою з квітів неба невідомих....Я попрошу дощу- роси для всіх!Бо лиш для себе -- забагато честі...Замовлю в Господа: хай він окропить світДощем, що у людей любов'ю зветься...Галина Левкович Ваша ПТАСЯ
А Я СОБІ КУПИЛА ЧОБІТКИА я собі купила чобітки,Квітчастий шалик, дорогі корали.Та, мабуть, ми усі такі жінки,Якщо вже закохались –то пропали!А ще – модельна стрижка, макіяж.Іду. Підбори цокають високі.А все для того, щоб до серця ажРозворушити олімпійський спокій.А він дивився, мружачи чоло,(Які до біса чобітки, корали!)І віддавав по крапельці тепло,Бо як його оці жінки дістали!Скупав мене в тверезому дощі –Щоб засіяла, як нова копійка.Сміялась осінь в жовтому плащі.Із мрій високих залишилась мрійка…Як вирувала, закипала кров,Неначе у вогонь підлив хтось масла!І щось,так схоже сяйвом на любов,Між нами промайнуло і погасло....Барвистим листям сипались рядки,Мене з його полону визволяли.А я собі купила чобітки,Квітчастий шалик, дорогі корали…Ніна Третяк
Одягни мене, доленько, в щастя
І в усмішку мене одягни
В грудях смуток зітхає так часто
Серед буднів шукаю весни...Одягни мене, доленько, в віру
До молитви звертаюсь щодня
Розтопи в мені холоду кригу
Натомили зухвалість й брехня...Одягни мене, доленько, тепло
Промерзаю в годинах без сну
Так буває шалено й нестерпно
Та надію в майбутнє несу...Одягни мене, доленько, в щастя
І в усмішку мене одягни
Я прийму знов святеє причастя
Тільки радість мені поверни...
© Олена Шабанова
Тобі куди? … Мені з тобою,
А ти готовий? … Собі дозволю,
Як буде важко? … Я не боюся,
Не буде друзів? …Я переб’юся.
Я дуже прикра… А я впертющий,
Полізеш в гору? … Я всюдисущий,
Як треба в воду? … Пірну одразу,
Якщо принижу? …Ковтну образу.
Буваю груба… А я терплячий,
На нерви дію… Прикинусь сплячий,
Я загадкова… Я розгадаю,
Пораню душу… Я залатаю.
То ти зі мною? …Пора б збагнути,
Не передумав? … Так тому бути,
Вирішив точно? … Я – ризикую,
Чим ти керуєшся? …Тебе люблю я.
Моя земля - де цвіт калини,
Де клич у небі журавля,
Де за столом в кругу родини
Збирається уся сім'я.
Де нарізають паляницю,
Коржі із медом подають
І бережуть, як ту зіницю,
Вкраїнське слово, його суть.
Де пісня лине над хатами,
В саду співають солов"ї.
Де зустрічають нас із вами
Барвінок й мальви навесні.
Де яблуні цвітуть так рясно,
Й хрущі над вишнями гудуть.
Хай сонце в небі світить ясно,
А Янголи нам мир несуть.
автор: Ольга Калина
Батьківська земля
Люблю цю землю рідну і чудову,
Жили ми тут, як вміли, як могли.
В дитячу пору, в пору світанкову
Хіба ми тут щасливі не були?
Хіба не слухали ми співу соловейка
Чи не лічила нам зозуленька літа?
Життєва ноша в нас була легенька,
Дорога в світ здавалася проста.
Нам раз всього родитись довелося
На грішній цій і на святій землі.
Про що ми мріяли, що буде, що збулося —
Життя розставить крапочки над і.
Приготувала доля різні всім дороги,
А нам здавалась, долю творим ми.
І перед кожним з нас свої пороги,
Життя нас зводить, розлуча з людьми.
Поглянь на руку — доля написала,
Що має бути, що уже було.
В душі у нас така весна буяла,
Таке кохання в серденьку цвіло!
Земля моя, і праведна, і грішна,
Люблю тебе таку, яка ти є.
Життя бува і радісне й невтішне.
Спасибі долі, що воно в нас є.
Як вишитий рушник нам стеляться дороги.
Червона нитка чорну потягла.
І біль розлук, і радість, і тривоги
Усе нам доля і сповна дала.
І линуть дні. Чим далі, тим частіше
Душа летить до тих єдиних місць,
Де ти був рідний, самий найрідніший,
І вже сьогодні ти тут просто гість.
Таке природа чудо сотворила
На цій землі серед лісів і квіт.
Та в батьківських місцях незламна сила,
Що рве нам душу, тягне, як магніт.
автор Надія Красоткіна
Із дощем цілувалася вишня в саду,
Йшла в обійми коханого боса
Мов у білій фаті - білосніжнім цвіту
Посміхалась крізь радості сльози.
Він її пригортав, кожна крапля була
Найсолодшим у світі цілунком,
Ніжним спалахом мрій, океаном тепла
Загадкової долі дарунком.
Полум'яна жага пахла медом суцвіть
Пелюстки́ лили шепіт кохання
Мов до лагідних рук, дощ торкався до віт
Пив жагу золотого єднання.
Розлились небеса у весняних струмках
І душа була квіткою щастя.
Посміхалася вишня в коханих руках
Їх любов була Божим причастям...
Милувався чуттєвою парою Бог,
А коли забринів перший щебет -
Із мелодії щастя й любові обох
Народилася райдуга в небі.
Автор: Діана Гальченко
П'ЯНКЕ НАДВЕЧІР'Я
Я зібрала цей день у розкішний букет.
Загорнула в п'янке надвечір'я.
Поцілунком солодким, як липовий мед,
Сіло сонце за наше подвір'я.
Ароматом бузок простеливсь по землі,
Де червоний-червоний край неба.
Вечір зірку гойдав на своєму крилі,
Пригортав її ніжно до себе.
Надвечір'я весняне з чарівних пісень
У вінок запліталось квітками.
Серед жовтих кульбаб задрімав ясний день...
Вийшов місяць гуляти стежками...
автор: Лариса Мандзюк
Я просто жінка… Грішна і земна.
Не ангел я, не перший витвір Бога.
Так легко мною впитись без вина,
І на вустах залишити той здогад.
Я просто жінка… Суміш сміху й сліз,
Фонтан емоцій, джерело любові.
Я загадка, незвіданість, ескіз,
Рожеві сни і мрії кольорові.
Я просто жінка… Та в усі віки
В моє ім’я творили і вмирали,
З небес зривали в пристрасті зірки,
Співали солов’ї нічні хорали.
Я просто жінка… Різна для усіх:
Для когось подруга, ну а комусь єдина.
В міцну я дружбу вірю, мов горіх,
А як любов, то тільки лебедина.
Я просто жінка… Та і лише мені
Одній дано святе наймення Мати.
Я послана на землю, щоб в вогні
Своїх діток від бід охороняти.
Я просто жінка… Ніжна і слабка.
І в слабкості моя таємна сила.
Жіноча доля, кажуть, не легка,
Та іншої я в Бога не просила.
А вже весна в блакитній хустці неба,
З розпущеними косами беріз
Спішить до нас .Кінець зимі!Так треба!
Не лий даремне,лютий ,своїх сліз.
Як добра господиня ,своїм оком
Оглянула навколишні поля.
Там,де ступила теплим, м'яким кроком,
Озимина листочки підняла.
Зайшла у сад ,здмухнула свіжим вітром
З дерев усю зимову дрімоту
І сонцем напоїла спраглі віти-
Нап'ються вволю і невдовзі зацвітуть.
Улюблений фартУх весна дістала,
Той, що підсніжниками густо заряснів.
Та й на городі грядки попорала,
Де рівно ляжуть зéрнятка в посів.
Ой,потрудилась веснонька на славу!
Зморилася,але не хоче спочивать.
Під дзвін струмка ,вдягнувшись у заграву*,
Танок чарівний піде танцювать.
*Заграва-сяяння небосхилу під час заходу і сходу сонця.
21.02.2019.
Надія Тарчанин
Сьогодні вік мій із душею посварився.
Бурчав сердито ще й кокеткою назвав:
"Спідниця до колін вже не годиться!
Ти зріла жінка...Що,стиду нема?"
"Та годі ,любий,ти не гнівайся на мене.
Шаную всі прожитії роки.
Але літати в мене є потреба,
Й ловити на лету бажань зірки."
Ти що верзеш?"-знов сердився на неї:
"Та літ тобі достатньо ,щоб іти
Спокійно по землі буденній,
А не літати у замріяні світи."
Душа у відповідь чарівно посміхнулась,
Якось здивовано бровою повела:
"Роки -моє багатство",-й підморгнула:
"Душа жіноча-вічно молода!"
Так сперечались довго вік з душею-
Ця сумнівів одвічна боротьба...
Та компроміс знайшли, бо на вечерю
Їх пригостили келихом вина.
За те підняли келих,щóби рóки
Не були тягарем легкій душі.
Щоби життя не стишувало кроки,
Коли за 40...Гей!Будьмо молоді!
21.02.2019.
Надія Тарчанин.
ОСІНЬ * УСМІХАЄТЬСЯ
( Пейзажна лірика )
Ще не розгул для падолисту ,
Вітри холодні ще мовчать .
В багрянім осені намисті ,
У злоті дерева стоять .
Подекуди ще зеленіє ...
Мов пензлем писана краса !
Ще пестять мрії і надії
Яскраво - сині небеса .
Немов притихла вся Природа ,
Під сонцем ніжиться в теплі .
Свій голос подають на згоду
Сова і горлички малі .
І ти ,Людино, зупинися ,
Шли доброзичливий привіт ,
Природі й друзям усміхнися :
Який чудовий білий світ !
* * * Олена Гринник * * *
Листочки осипаються печально,
І плаче дощ журливо за вікном....
Курличуть в небі журавлі прощально,
Махають в небі стомленим крилом.
Калина вся красується в намисті,
Багряно - жовті шати не скида....
Краплини виграють на ній іскристі,
Така ж красива, ніби молода....
Дощем умиті, ніжні хризантеми,
В красі пахучій гордо майорять....
Поезії іще осінні теми
Нас у полон краси ще можуть взять...
Сіріє небо в молоці туману ,
В зажурі тихій- яблуневий сад...
Вже скоро жовтень відійде з екрану,
Бо вже в дорозі їде листопад...
Таня Лесьєва- Лесь.
26 жовтня 2017 рік.
ОСІНЬ-ЧАКЛУНКА
Як птаха крилом - літа нема,
В кошику осені сонця катма...
Золото щире і багрянець-
Серденьку миле...та літу кінець!
Пташа голосисте з сонцем не збудить,
Стурбовані холодом робляться люди.
На вітрі тріпоче легке павутиння,
Сіє, мов з сита, дрібне моросиння
Туляться білі до брам хризантеми,
Золотом сиплять задумані клени -
Чисті і голі, немов до причастя
Ось воно.... завтра народиться щастя!
Випаде сніг, стане чисто, як в свято
Сум не той гість, шоб загнати у хату
Свята різдвяні і рік Новий в гості
Прийде величний в своїй високості
Йдемо у зиму, щоб весну зустріти,-
В душах ми всі, як малесенькі діти:
Дива чекаєм... І ось воно диво-
Осінь-чаклунка, нестямно вродлива
Н.КАРПЛЮК- ЗАЛЄСОВА
24.10.18Задивилась осінь в зиму... Завітрила.Залетів червінець сонця у іржу.Задощила... Мила сонце аж добіла,Щоб знайти у літо згублену стежу.Сповивала осінь думи у туманиІ шукала розуміння і тепла.До грудей тулила знане і незнане.Все прийняла й тихо ринвами текла.З павутин-проміння бабиного літаПряжу споминів сукала у нитки.Білі-білі, на оголенії віти,Камізелечки в'язала... Мов квитки...© Галина Сливка
Люстерко.
Присіла осінь на горбку,
Мочила ноги у ставку,
Кольори вішала на жердку
І милувалась у люстерку.
Хмеліла смаком медовухи,
Щось шепотіла всім на вухо,
Сміялась сонцю - мерегтіла,
У трави падала, як хтіла.
Була собі така, чудна,
Весела була та сумна,
Дощами сипала, мов маком
І цілувалась з свіжим злаком.
Грибів у кошику ховала,
У вербах відчай колихала
І червоніла, мов дівчисько,
Тулилась з дубом близько, близько.
Впадала в сон, у чари ночі,
В ній цілувала тихо очі,
Торкала холодом, мов терком,
Дивилась в воду, мов люстерко...
(С) Леся Утриско
Знову небо заволокли хмари,Щедрий дощ трясе своїм плащем,А Листопад з Осінню у паріПрезентують танго під дощем...Закружляли вихрем жовтолистим,В кожнім па і туга, і печаль,Бо з дощем в минуле, мов з намиста,Сиплються осінні дні на жаль...Автор: Наталія Кияк "Поезія душі моєї"
Зіграй мені, осене, літню сонату.Букети жоржинові кину до ніг.Дощами по клавішах срібне стакатопро те, що було, а лиш потім про сніг.Зіграй, як вигойдує яблуня хмариі губить, мов гудзики, літо горіх.Як лебеді доленьку носять у парі,про віру, любов, а лиш потім про сніг.Зіграй, як над лісом палають стожарий купальські надії солодких утіх.Ти грай, літо пише свої мемуарипро вічне, про небо, а потім про сніг.Зіграй мені, осене, літню сонату.Бузкові зіниці й калиновий сміх.Крізь призму дощів похвилинно, стакато.Допоки всі ноти не вибілить сніг. Світлана Сащук
І омріяна, і непрохана,І близька, і чужа водночас-Осінь, Бабиним літом сполохана,Салютує з небесних терас.Салютує громами- блискавками,Шле з небес нам усім привіт,І на листі краплинами- блискіткамиЗа собою украплює слід.Цей осінній пейзаж- на продиво,Гомонить всеосіння рясне!У зимовім засніженім оловіСкоро осінь затихне-засне.© Володимир Присяжнюкм. Івано-Франківськ
Прийшла пора беретів і шарфів.Прийшла пора на теплі рукавиці.І їхати туди, куди хотів,щоб кавою осінньою напиться.Прийшла пора, коли замерзлий нісховатись хоче у чиюсь гарячу щоку.Прийшла пора, коли ти знов підрісдушею... і став таки нівроку!Прийшла пора сушити у книжкахчервоно-жовті спогади й листочки.І почуття лишати у віршах...І підкоряти гори і горбочки...Вашніра Токаля (
Наталя Шворак)
Я зробила крок у листопадЗ теплим пледом й ароматом кави,За вікном старий осінній садВлаштував із листячком забави.Закружляли вихором листки,Пританцьовують під музику осінню.В каві розчиню сумні думкиІ відпущу в небо світло-синє...Хай злітають, наче серпантин,Хай зникають, як прозора просинь,Серед листопадових картин:Я і кава, теплий плед і осінь...Автор: Наталія Кияк "Поезія душі моєї"
Пусте, як сукня аж не надто модна,
І туфельки підтерлися уже,
Коли душа прозора, благородна,
У ній – усе…
І очі ніби світлом зігрівають,
Любов’ю огортаючи людей,
Серця зачерствілі ніби оживають,
Від тих очей…
Пусте, як сукня аж не надто модна,
Обгортка є обгортка так скажу́…
Насправді не прикрасить сукня жодна,
Душі пітьму…
22.06.2018р.
© Автор Галина Британ
(Поезія «Пусте, як сукня аж не надто модна …»)
Є в світі диво, що немає меж, -
Це ніжне серце рідної матусі.
Допоки воно б'ється, ти живеш
Спокійно, затишно й завжди у дусі.
Зігріє, навіть, в люті холоди,
Дасть прохолоди у жарку погоду,
Убереже від напасті й біди,
І захистить у будь-яку негоду.
Є в світі диво, чудо із чудес,
Обпалене вогнем, обвіяне вітрами...
Хай на землі, чи, навіть, із небес
Завжди підтримує вас серце мами!
Немає щастя більшого для мами,
Як в дивосвіт вести своє дитя.
І захищати серцем і руками
Малу й тендітну свічечку життя.
Щоб променилась вічно, не вгасала,
Несла у Всесвіт світло і тепло.
Та щоб дитина добру долю мала,
І в щасті й радості дитя зросло.
Молитву шепче трепетно вустами,
У Бога просить за своє дитя.
І захищає серцем і руками
Малу й тендітну крихітку життя.
Надія Красоткіна
ІЗ КРАПЕЛЬ ЩАСТЯ
А я замовлю в Господа Дощу!
Та не простого, а із крапель Щастя!
Одну краплинку -- дужості прошу,
А іншу краплю - радості причастя...
Ще краплю милосердя, чистоти,
Людської мудрості, безмежної відваги...
Краплинку вдячності батькам за всі роки,
Що вчили розуму, любові і поваги...
Спадатиме краплинами той Дощ,
Загорнутий в веселку Добрим Богом,
На вулички чи на місця величних площ
Росою з квітів неба невідомих....
Я попрошу дощу- роси для всіх!
Бо лиш для себе -- забагато честі...
Замовлю в Господа: хай він окропить світ
Дощем, що у людей любов'ю зветься...
Галина Левкович Ваша ПТАСЯ
А Я СОБІ КУПИЛА ЧОБІТКИ
А я собі купила чобітки,
Квітчастий шалик, дорогі корали.
Та, мабуть, ми усі такі жінки,
Якщо вже закохались –то пропали!
А ще – модельна стрижка, макіяж.
Іду. Підбори цокають високі.
А все для того, щоб до серця аж
Розворушити олімпійський спокій.
А він дивився, мружачи чоло,
(Які до біса чобітки, корали!)
І віддавав по крапельці тепло,
Бо як його оці жінки дістали!
Скупав мене в тверезому дощі –
Щоб засіяла, як нова копійка.
Сміялась осінь в жовтому плащі.
Із мрій високих залишилась мрійка…
Як вирувала, закипала кров,
Неначе у вогонь підлив хтось масла!
І щось,так схоже сяйвом на любов,
Між нами промайнуло і погасло.
...Барвистим листям сипались рядки,
Мене з його полону визволяли.
А я собі купила чобітки,
Квітчастий шалик, дорогі корали…
Ніна Третяк
Одягни мене, доленько, в щастя
І в усмішку мене одягни
В грудях смуток зітхає так часто
Серед буднів шукаю весни...
І в усмішку мене одягни
В грудях смуток зітхає так часто
Серед буднів шукаю весни...
Одягни мене, доленько, в віру
До молитви звертаюсь щодня
Розтопи в мені холоду кригу
Натомили зухвалість й брехня...
До молитви звертаюсь щодня
Розтопи в мені холоду кригу
Натомили зухвалість й брехня...
Одягни мене, доленько, тепло
Промерзаю в годинах без сну
Так буває шалено й нестерпно
Та надію в майбутнє несу...
Промерзаю в годинах без сну
Так буває шалено й нестерпно
Та надію в майбутнє несу...
Одягни мене, доленько, в щастя
І в усмішку мене одягни
Я прийму знов святеє причастя
Тільки радість мені поверни...
© Олена Шабанова
І в усмішку мене одягни
Я прийму знов святеє причастя
Тільки радість мені поверни...
© Олена Шабанова
Тобі куди? … Мені з тобою,
А ти готовий? … Собі дозволю,
Як буде важко? … Я не боюся,
Не буде друзів? …Я переб’юся.
Я дуже прикра… А я впертющий,
Полізеш в гору? … Я всюдисущий,
Як треба в воду? … Пірну одразу,
Якщо принижу? …Ковтну образу.
Буваю груба… А я терплячий,
На нерви дію… Прикинусь сплячий,
Я загадкова… Я розгадаю,
Пораню душу… Я залатаю.
То ти зі мною? …Пора б збагнути,
Не передумав? … Так тому бути,
Вирішив точно? … Я – ризикую,
Чим ти керуєшся? …Тебе люблю я.
Полізеш в гору? … Я всюдисущий,
Як треба в воду? … Пірну одразу,
Якщо принижу? …Ковтну образу.
Буваю груба… А я терплячий,
На нерви дію… Прикинусь сплячий,
Я загадкова… Я розгадаю,
Пораню душу… Я залатаю.
То ти зі мною? …Пора б збагнути,
Не передумав? … Так тому бути,
Вирішив точно? … Я – ризикую,
Чим ти керуєшся? …Тебе люблю я.
Моя земля - де цвіт калини,
Де клич у небі журавля,
Де за столом в кругу родини
Збирається уся сім'я.
Де нарізають паляницю,
Коржі із медом подають
І бережуть, як ту зіницю,
Вкраїнське слово, його суть.
Коржі із медом подають
І бережуть, як ту зіницю,
Вкраїнське слово, його суть.
Де пісня лине над хатами,
В саду співають солов"ї.
Де зустрічають нас із вами
Барвінок й мальви навесні.
В саду співають солов"ї.
Де зустрічають нас із вами
Барвінок й мальви навесні.
Де яблуні цвітуть так рясно,
Й хрущі над вишнями гудуть.
Хай сонце в небі світить ясно,
А Янголи нам мир несуть.
автор: Ольга Калина
Й хрущі над вишнями гудуть.
Хай сонце в небі світить ясно,
А Янголи нам мир несуть.
автор: Ольга Калина
Батьківська земля
Люблю цю землю рідну і чудову,
Жили ми тут, як вміли, як могли.
В дитячу пору, в пору світанкову
Хіба ми тут щасливі не були?
Хіба не слухали ми співу соловейка
Чи не лічила нам зозуленька літа?
Життєва ноша в нас була легенька,
Дорога в світ здавалася проста.
Чи не лічила нам зозуленька літа?
Життєва ноша в нас була легенька,
Дорога в світ здавалася проста.
Нам раз всього родитись довелося
На грішній цій і на святій землі.
Про що ми мріяли, що буде, що збулося —
Життя розставить крапочки над і.
На грішній цій і на святій землі.
Про що ми мріяли, що буде, що збулося —
Життя розставить крапочки над і.
Приготувала доля різні всім дороги,
А нам здавалась, долю творим ми.
І перед кожним з нас свої пороги,
Життя нас зводить, розлуча з людьми.
А нам здавалась, долю творим ми.
І перед кожним з нас свої пороги,
Життя нас зводить, розлуча з людьми.
Поглянь на руку — доля написала,
Що має бути, що уже було.
В душі у нас така весна буяла,
Таке кохання в серденьку цвіло!
Що має бути, що уже було.
В душі у нас така весна буяла,
Таке кохання в серденьку цвіло!
Земля моя, і праведна, і грішна,
Люблю тебе таку, яка ти є.
Життя бува і радісне й невтішне.
Спасибі долі, що воно в нас є.
Люблю тебе таку, яка ти є.
Життя бува і радісне й невтішне.
Спасибі долі, що воно в нас є.
Як вишитий рушник нам стеляться дороги.
Червона нитка чорну потягла.
І біль розлук, і радість, і тривоги
Усе нам доля і сповна дала.
Червона нитка чорну потягла.
І біль розлук, і радість, і тривоги
Усе нам доля і сповна дала.
І линуть дні. Чим далі, тим частіше
Душа летить до тих єдиних місць,
Де ти був рідний, самий найрідніший,
І вже сьогодні ти тут просто гість.
Душа летить до тих єдиних місць,
Де ти був рідний, самий найрідніший,
І вже сьогодні ти тут просто гість.
Таке природа чудо сотворила
На цій землі серед лісів і квіт.
Та в батьківських місцях незламна сила,
Що рве нам душу, тягне, як магніт.
На цій землі серед лісів і квіт.
Та в батьківських місцях незламна сила,
Що рве нам душу, тягне, як магніт.
автор Надія Красоткіна
Із дощем цілувалася вишня в саду,
Йшла в обійми коханого боса
Мов у білій фаті - білосніжнім цвіту
Посміхалась крізь радості сльози.
Він її пригортав, кожна крапля була
Найсолодшим у світі цілунком,
Ніжним спалахом мрій, океаном тепла
Загадкової долі дарунком.
Полум'яна жага пахла медом суцвіть
Пелюстки́ лили шепіт кохання
Мов до лагідних рук, дощ торкався до віт
Пив жагу золотого єднання.
Розлились небеса у весняних струмках
І душа була квіткою щастя.
Посміхалася вишня в коханих руках
Їх любов була Божим причастям...
Милувався чуттєвою парою Бог,
А коли забринів перший щебет -
Із мелодії щастя й любові обох
Народилася райдуга в небі.
Йшла в обійми коханого боса
Мов у білій фаті - білосніжнім цвіту
Посміхалась крізь радості сльози.
Він її пригортав, кожна крапля була
Найсолодшим у світі цілунком,
Ніжним спалахом мрій, океаном тепла
Загадкової долі дарунком.
Полум'яна жага пахла медом суцвіть
Пелюстки́ лили шепіт кохання
Мов до лагідних рук, дощ торкався до віт
Пив жагу золотого єднання.
Розлились небеса у весняних струмках
І душа була квіткою щастя.
Посміхалася вишня в коханих руках
Їх любов була Божим причастям...
Милувався чуттєвою парою Бог,
А коли забринів перший щебет -
Із мелодії щастя й любові обох
Народилася райдуга в небі.
Автор: Діана Гальченко
П'ЯНКЕ НАДВЕЧІР'Я
Я зібрала цей день у розкішний букет.
Загорнула в п'янке надвечір'я.
Поцілунком солодким, як липовий мед,
Сіло сонце за наше подвір'я.
Я зібрала цей день у розкішний букет.
Загорнула в п'янке надвечір'я.
Поцілунком солодким, як липовий мед,
Сіло сонце за наше подвір'я.
Ароматом бузок простеливсь по землі,
Де червоний-червоний край неба.
Вечір зірку гойдав на своєму крилі,
Пригортав її ніжно до себе.
Де червоний-червоний край неба.
Вечір зірку гойдав на своєму крилі,
Пригортав її ніжно до себе.
Надвечір'я весняне з чарівних пісень
У вінок запліталось квітками.
Серед жовтих кульбаб задрімав ясний день...
Вийшов місяць гуляти стежками...
автор: Лариса Мандзюк
У вінок запліталось квітками.
Серед жовтих кульбаб задрімав ясний день...
Вийшов місяць гуляти стежками...
автор: Лариса Мандзюк
Я просто жінка… Грішна і земна.
Не ангел я, не перший витвір Бога.
Так легко мною впитись без вина,
І на вустах залишити той здогад.
Не ангел я, не перший витвір Бога.
Так легко мною впитись без вина,
І на вустах залишити той здогад.
Я просто жінка… Суміш сміху й сліз,
Фонтан емоцій, джерело любові.
Я загадка, незвіданість, ескіз,
Рожеві сни і мрії кольорові.
Фонтан емоцій, джерело любові.
Я загадка, незвіданість, ескіз,
Рожеві сни і мрії кольорові.
Я просто жінка… Та в усі віки
В моє ім’я творили і вмирали,
З небес зривали в пристрасті зірки,
Співали солов’ї нічні хорали.
В моє ім’я творили і вмирали,
З небес зривали в пристрасті зірки,
Співали солов’ї нічні хорали.
Я просто жінка… Різна для усіх:
Для когось подруга, ну а комусь єдина.
В міцну я дружбу вірю, мов горіх,
А як любов, то тільки лебедина.
Для когось подруга, ну а комусь єдина.
В міцну я дружбу вірю, мов горіх,
А як любов, то тільки лебедина.
Я просто жінка… Та і лише мені
Одній дано святе наймення Мати.
Я послана на землю, щоб в вогні
Своїх діток від бід охороняти.
Одній дано святе наймення Мати.
Я послана на землю, щоб в вогні
Своїх діток від бід охороняти.
Я просто жінка… Ніжна і слабка.
І в слабкості моя таємна сила.
Жіноча доля, кажуть, не легка,
Та іншої я в Бога не просила.
І в слабкості моя таємна сила.
Жіноча доля, кажуть, не легка,
Та іншої я в Бога не просила.
А вже весна в блакитній хустці неба,
З розпущеними косами беріз
Спішить до нас .Кінець зимі!Так треба!
Не лий даремне,лютий ,своїх сліз.
Як добра господиня ,своїм оком
Оглянула навколишні поля.
Там,де ступила теплим, м'яким кроком,
Озимина листочки підняла.
Оглянула навколишні поля.
Там,де ступила теплим, м'яким кроком,
Озимина листочки підняла.
Зайшла у сад ,здмухнула свіжим вітром
З дерев усю зимову дрімоту
І сонцем напоїла спраглі віти-
Нап'ються вволю і невдовзі зацвітуть.
З дерев усю зимову дрімоту
І сонцем напоїла спраглі віти-
Нап'ються вволю і невдовзі зацвітуть.
Улюблений фартУх весна дістала,
Той, що підсніжниками густо заряснів.
Та й на городі грядки попорала,
Де рівно ляжуть зéрнятка в посів.
Той, що підсніжниками густо заряснів.
Та й на городі грядки попорала,
Де рівно ляжуть зéрнятка в посів.
Ой,потрудилась веснонька на славу!
Зморилася,але не хоче спочивать.
Під дзвін струмка ,вдягнувшись у заграву*,
Танок чарівний піде танцювать.
Зморилася,але не хоче спочивать.
Під дзвін струмка ,вдягнувшись у заграву*,
Танок чарівний піде танцювать.
*Заграва-сяяння небосхилу під час заходу і сходу сонця.
21.02.2019.
Надія Тарчанин
Надія Тарчанин
Сьогодні вік мій із душею посварився.
Бурчав сердито ще й кокеткою назвав:
"Спідниця до колін вже не годиться!
Ти зріла жінка...Що,стиду нема?"
"Спідниця до колін вже не годиться!
Ти зріла жінка...Що,стиду нема?"
"Та годі ,любий,ти не гнівайся на мене.
Шаную всі прожитії роки.
Але літати в мене є потреба,
Й ловити на лету бажань зірки."
Шаную всі прожитії роки.
Але літати в мене є потреба,
Й ловити на лету бажань зірки."
Ти що верзеш?"-знов сердився на неї:
"Та літ тобі достатньо ,щоб іти
Спокійно по землі буденній,
А не літати у замріяні світи."
"Та літ тобі достатньо ,щоб іти
Спокійно по землі буденній,
А не літати у замріяні світи."
Душа у відповідь чарівно посміхнулась,
Якось здивовано бровою повела:
"Роки -моє багатство",-й підморгнула:
"Душа жіноча-вічно молода!"
Якось здивовано бровою повела:
"Роки -моє багатство",-й підморгнула:
"Душа жіноча-вічно молода!"
Так сперечались довго вік з душею-
Ця сумнівів одвічна боротьба...
Та компроміс знайшли, бо на вечерю
Їх пригостили келихом вина.
Ця сумнівів одвічна боротьба...
Та компроміс знайшли, бо на вечерю
Їх пригостили келихом вина.
За те підняли келих,щóби рóки
Не були тягарем легкій душі.
Щоби життя не стишувало кроки,
Коли за 40...Гей!Будьмо молоді!
Не були тягарем легкій душі.
Щоби життя не стишувало кроки,
Коли за 40...Гей!Будьмо молоді!
21.02.2019.
Надія Тарчанин.
Надія Тарчанин.
ОСІНЬ * УСМІХАЄТЬСЯ
( Пейзажна лірика )
Ще не розгул для падолисту ,
Вітри холодні ще мовчать .
В багрянім осені намисті ,
У злоті дерева стоять .
Вітри холодні ще мовчать .
В багрянім осені намисті ,
У злоті дерева стоять .
Подекуди ще зеленіє ...
Мов пензлем писана краса !
Ще пестять мрії і надії
Яскраво - сині небеса .
Мов пензлем писана краса !
Ще пестять мрії і надії
Яскраво - сині небеса .
Немов притихла вся Природа ,
Під сонцем ніжиться в теплі .
Свій голос подають на згоду
Сова і горлички малі .
Під сонцем ніжиться в теплі .
Свій голос подають на згоду
Сова і горлички малі .
І ти ,Людино, зупинися ,
Шли доброзичливий привіт ,
Природі й друзям усміхнися :
Який чудовий білий світ !
Шли доброзичливий привіт ,
Природі й друзям усміхнися :
Який чудовий білий світ !
* * * Олена Гринник * * *
Листочки осипаються печально,
І плаче дощ журливо за вікном....
Курличуть в небі журавлі прощально,
Махають в небі стомленим крилом.
І плаче дощ журливо за вікном....
Курличуть в небі журавлі прощально,
Махають в небі стомленим крилом.
Калина вся красується в намисті,
Багряно - жовті шати не скида....
Краплини виграють на ній іскристі,
Така ж красива, ніби молода....
Багряно - жовті шати не скида....
Краплини виграють на ній іскристі,
Така ж красива, ніби молода....
Дощем умиті, ніжні хризантеми,
В красі пахучій гордо майорять....
Поезії іще осінні теми
Нас у полон краси ще можуть взять...
В красі пахучій гордо майорять....
Поезії іще осінні теми
Нас у полон краси ще можуть взять...
Сіріє небо в молоці туману ,
В зажурі тихій- яблуневий сад...
Вже скоро жовтень відійде з екрану,
Бо вже в дорозі їде листопад...
В зажурі тихій- яблуневий сад...
Вже скоро жовтень відійде з екрану,
Бо вже в дорозі їде листопад...
Таня Лесьєва- Лесь.
26 жовтня 2017 рік.
ОСІНЬ-ЧАКЛУНКА
Як птаха крилом - літа нема,
В кошику осені сонця катма...
Золото щире і багрянець-
Серденьку миле...та літу кінець!
В кошику осені сонця катма...
Золото щире і багрянець-
Серденьку миле...та літу кінець!
Пташа голосисте з сонцем не збудить,
Стурбовані холодом робляться люди.
На вітрі тріпоче легке павутиння,
Сіє, мов з сита, дрібне моросиння
Стурбовані холодом робляться люди.
На вітрі тріпоче легке павутиння,
Сіє, мов з сита, дрібне моросиння
Туляться білі до брам хризантеми,
Золотом сиплять задумані клени -
Чисті і голі, немов до причастя
Ось воно.... завтра народиться щастя!
Золотом сиплять задумані клени -
Чисті і голі, немов до причастя
Ось воно.... завтра народиться щастя!
Випаде сніг, стане чисто, як в свято
Сум не той гість, шоб загнати у хату
Свята різдвяні і рік Новий в гості
Прийде величний в своїй високості
Сум не той гість, шоб загнати у хату
Свята різдвяні і рік Новий в гості
Прийде величний в своїй високості
Йдемо у зиму, щоб весну зустріти,-
В душах ми всі, як малесенькі діти:
Дива чекаєм... І ось воно диво-
Осінь-чаклунка, нестямно вродлива
В душах ми всі, як малесенькі діти:
Дива чекаєм... І ось воно диво-
Осінь-чаклунка, нестямно вродлива
Н.КАРПЛЮК- ЗАЛЄСОВА
24.10.18
24.10.18
Задивилась осінь в зиму... Завітрила.
Залетів червінець сонця у іржу.
Задощила... Мила сонце аж добіла,
Щоб знайти у літо згублену стежу.
Сповивала осінь думи у тумани
І шукала розуміння і тепла.
До грудей тулила знане і незнане.
Все прийняла й тихо ринвами текла.
З павутин-проміння бабиного літа
Пряжу споминів сукала у нитки.
Білі-білі, на оголенії віти,
Камізелечки в'язала... Мов квитки...
© Галина Сливка
Люстерко.
Присіла осінь на горбку,
Мочила ноги у ставку,
Кольори вішала на жердку
І милувалась у люстерку.
Мочила ноги у ставку,
Кольори вішала на жердку
І милувалась у люстерку.
Хмеліла смаком медовухи,
Щось шепотіла всім на вухо,
Сміялась сонцю - мерегтіла,
У трави падала, як хтіла.
Щось шепотіла всім на вухо,
Сміялась сонцю - мерегтіла,
У трави падала, як хтіла.
Була собі така, чудна,
Весела була та сумна,
Дощами сипала, мов маком
І цілувалась з свіжим злаком.
Весела була та сумна,
Дощами сипала, мов маком
І цілувалась з свіжим злаком.
Грибів у кошику ховала,
У вербах відчай колихала
І червоніла, мов дівчисько,
Тулилась з дубом близько, близько.
У вербах відчай колихала
І червоніла, мов дівчисько,
Тулилась з дубом близько, близько.
Впадала в сон, у чари ночі,
В ній цілувала тихо очі,
Торкала холодом, мов терком,
Дивилась в воду, мов люстерко...
В ній цілувала тихо очі,
Торкала холодом, мов терком,
Дивилась в воду, мов люстерко...
(С) Леся Утриско
Знову небо заволокли хмари,
Щедрий дощ трясе своїм плащем,
А Листопад з Осінню у парі
Презентують танго під дощем...
Закружляли вихрем жовтолистим,
В кожнім па і туга, і печаль,
Бо з дощем в минуле, мов з намиста,
Сиплються осінні дні на жаль...
Автор: Наталія Кияк "Поезія душі моєї"
Зіграй мені, осене, літню сонату.
Букети жоржинові кину до ніг.
Дощами по клавішах срібне стакато
про те, що було, а лиш потім про сніг.
Зіграй, як вигойдує яблуня хмари
і губить, мов гудзики, літо горіх.
Як лебеді доленьку носять у парі,
про віру, любов, а лиш потім про сніг.
Зіграй, як над лісом палають стожари
й купальські надії солодких утіх.
Ти грай, літо пише свої мемуари
про вічне, про небо, а потім про сніг.
Зіграй мені, осене, літню сонату.
Бузкові зіниці й калиновий сміх.
Крізь призму дощів похвилинно, стакато.
Допоки всі ноти не вибілить сніг.
Світлана Сащук
І омріяна, і непрохана,
І близька, і чужа водночас-
Осінь, Бабиним літом сполохана,
Салютує з небесних терас.
Салютує громами- блискавками,
Шле з небес нам усім привіт,
І на листі краплинами- блискітками
За собою украплює слід.
Цей осінній пейзаж- на продиво,
Гомонить всеосіння рясне!
У зимовім засніженім олові
Скоро осінь затихне-засне.
© Володимир Присяжнюк
м. Івано-Франківськ
Прийшла пора беретів і шарфів.
Прийшла пора на теплі рукавиці.
І їхати туди, куди хотів,
щоб кавою осінньою напиться.
Прийшла пора, коли замерзлий ніс
ховатись хоче у чиюсь гарячу щоку.
Прийшла пора, коли ти знов підріс
душею... і став таки нівроку!
Прийшла пора сушити у книжках
червоно-жовті спогади й листочки.
І почуття лишати у віршах...
І підкоряти гори і горбочки...
Вашніра Токаля (Наталя Шворак)
Наталя Шворак)Я зробила крок у листопад
З теплим пледом й ароматом кави,
За вікном старий осінній сад
Влаштував із листячком забави.
Закружляли вихором листки,
Пританцьовують під музику осінню.
В каві розчиню сумні думки
І відпущу в небо світло-синє...
Хай злітають, наче серпантин,
Хай зникають, як прозора просинь,
Серед листопадових картин:
Я і кава, теплий плед і осінь...
Автор: Наталія Кияк "Поезія душі моєї"
Пусте, як сукня аж не надто модна,
І туфельки підтерлися уже,
Коли душа прозора, благородна,
У ній – усе…
І очі ніби світлом зігрівають,
Любов’ю огортаючи людей,
Серця зачерствілі ніби оживають,
Від тих очей…
Пусте, як сукня аж не надто модна,
Обгортка є обгортка так скажу́…
Насправді не прикрасить сукня жодна,
Душі пітьму…
22.06.2018р.
© Автор Галина Британ
(Поезія «Пусте, як сукня аж не надто модна …»)
Любов’ю огортаючи людей,
Серця зачерствілі ніби оживають,
Від тих очей…
Пусте, як сукня аж не надто модна,
Обгортка є обгортка так скажу́…
Насправді не прикрасить сукня жодна,
Душі пітьму…
22.06.2018р.
© Автор Галина Британ
(Поезія «Пусте, як сукня аж не надто модна …»)
Є в світі диво, що немає меж, -
Це ніжне серце рідної матусі.
Допоки воно б'ється, ти живеш
Спокійно, затишно й завжди у дусі.
Зігріє, навіть, в люті холоди,
Дасть прохолоди у жарку погоду,
Убереже від напасті й біди,
І захистить у будь-яку негоду.
Дасть прохолоди у жарку погоду,
Убереже від напасті й біди,
І захистить у будь-яку негоду.
Є в світі диво, чудо із чудес,
Обпалене вогнем, обвіяне вітрами...
Хай на землі, чи, навіть, із небес
Завжди підтримує вас серце мами!
Обпалене вогнем, обвіяне вітрами...
Хай на землі, чи, навіть, із небес
Завжди підтримує вас серце мами!
Я – ЖІНКА…
Я жінка, я матір, а ще я дружина,
Для мами і тата - маленька дитина,
Пахуча хлібина з гарячої печі,
Пухова хустина, що ляже на плечі,
Стежина, що в полі біжить між житами,
Пшениця озима, що спить під снігами,
Я – пісня, яка звеселяє весілля,
Я – чиста й щаслива сльоза породіллі.
Вербичка в зажурі, що стала над ставом,
А завтра, можливо , землею я стану,
Тому що я – жінка, я мати й дружина,
Я – погляд у небо і в пекло сходина,
Я – сонячний промінь і крик немовляти,
А ще, я не можу, щоби не сказати,
Я та, яка щастя всім просить у Бога,
І та, яку топчуть, неначе дорогу…
Я – вітер ,що соснам щось тихо шепоче,
Я – хвиля морська, яка ноги лоскоче,
Я – зібране вчора у жменьку насіння,
Я – жінка! Найкраще у світі створіння!
© Людмила Степанишена
Я жінка, я матір, а ще я дружина,
Для мами і тата - маленька дитина,
Пахуча хлібина з гарячої печі,
Пухова хустина, що ляже на плечі,
Стежина, що в полі біжить між житами,
Пшениця озима, що спить під снігами,
Я – пісня, яка звеселяє весілля,
Я – чиста й щаслива сльоза породіллі.
Вербичка в зажурі, що стала над ставом,
А завтра, можливо , землею я стану,
Тому що я – жінка, я мати й дружина,
Я – погляд у небо і в пекло сходина,
Я – сонячний промінь і крик немовляти,
А ще, я не можу, щоби не сказати,
Я та, яка щастя всім просить у Бога,
І та, яку топчуть, неначе дорогу…
Я – вітер ,що соснам щось тихо шепоче,
Я – хвиля морська, яка ноги лоскоче,
Я – зібране вчора у жменьку насіння,
Я – жінка! Найкраще у світі створіння!
Для мами і тата - маленька дитина,
Пахуча хлібина з гарячої печі,
Пухова хустина, що ляже на плечі,
Стежина, що в полі біжить між житами,
Пшениця озима, що спить під снігами,
Я – пісня, яка звеселяє весілля,
Я – чиста й щаслива сльоза породіллі.
Вербичка в зажурі, що стала над ставом,
А завтра, можливо , землею я стану,
Тому що я – жінка, я мати й дружина,
Я – погляд у небо і в пекло сходина,
Я – сонячний промінь і крик немовляти,
А ще, я не можу, щоби не сказати,
Я та, яка щастя всім просить у Бога,
І та, яку топчуть, неначе дорогу…
Я – вітер ,що соснам щось тихо шепоче,
Я – хвиля морська, яка ноги лоскоче,
Я – зібране вчора у жменьку насіння,
Я – жінка! Найкраще у світі створіння!
© Людмила Степанишена
Я сильна Я вільна Я вперта.
Красива, Щаслива, Відверта.
Я - сонце, я - небо, я – зорі
Я – річка, я – поле, я –море.
Я запах дощу, вогню спалах
Я зграя думок в сивих хмарах.
Я – шепіт трави подих вітру,
вершина гори, дотик світу.
Я квітка, я ніч, я бажання
Я ранок, тепло, я кохання.
Я крапля, я повінь, я злива..
Я дочка, я мати, дружина.
Я хочу, я вмію, я знаю
Я зможу, я все подолаюя
пісня, сторінка роману
Я перша така і остання.
Zina SmykдоУкраїнська поезія
То скропить сльозою, то сонцем засвітить, То прагне зими, то вертається в літо.
А жінка, як осінь, плодами багата: На ніжність, добро, материнство і свято,
Як вересень тихий, зігріє душею — Не страшно негоду чекати із нею!
А жінка буває тривожна, як осінь:
То дихає вітром, то ласки попросить,
То болю завдасть, а то вигоїть рани,
Листочком у світ полетить за коханим!
А осінь в природі — незвідане диво,
Так само і жінка: буває вродлива,
Буває примхлива, буває чутлива,
Нехай тільки кожна з них буде щаслива!
Я - жінка
Катерина Рубан
Я - жінка! Ви чуєте, люди, я свічка,
Запалена Господом на віки!
Неправда, що я - ребро чоловіче.
Цю казку придкмали чоловіки.
Я жінка, я - річка бурхлива й неспинна,
Що в повінь зриває верхи берегів.
Хто каже, що я підкорятись повинна?
Це ще одна вигадка чоловіків!
Я - жінка, природою створена пісня,
Яку чоловік заспівать не зумів.
Я - мрія і спогад, майбутнє й колишнє.
Я щось незбагненне для чоловіків.
Я - жінка, я вільна, як думка одвічна.
На думку не можна надіть кайдани.
Це ти мене в рабство продав, чоловіче,
І грішна я стала з твоєї вини.
Та я лише жінка. Я прагну кохання,
Я все пробачаю тобі неперед.
З твоєї криниці я - крапля остання.
Для вуст твоїх згірклих я - липовий мед.
Я - жінка, я враз перекинусь на зілля
І гоїти рани візьмуся тобі.
Я непередбачена, незрозуміла.
Я плачу від щастя, сміюся в журбі.
Я - жінка, я дійсно слабка половина.
Нехай переможцям лаврові вінки!
Історію творять, звичайно ж, мужчини,
Але лише так, як захочуть жінки!
Жінка
Я просто жінка. Просто жінка я.
П’ять букв у слові – ну куди простіше?
Я ніжна, я кохана, я твоя,
Я та, яка на світі найрідніша.
Я просто жінка. Просто жінка я.
П’ять букв у слові – ну куди простіше?
Я ніжна, я кохана, я твоя,
Я та, яка на світі найрідніша.
Сумна і ніжна. Мовчазна і ні.
Я та, якій протягують долоні…
Я палена у відьомськім вогні,
Я писана у золотій іконі…
Я та, якій протягують долоні…
Я палена у відьомськім вогні,
Я писана у золотій іконі…
У муках я життя тобі даю,
Зціпивши зуби, на війну пускаю.
Біля вікна задивлена стою.
Я просто жінка … і не має краю
Зціпивши зуби, на війну пускаю.
Біля вікна задивлена стою.
Я просто жінка … і не має краю
такій ось простоті. З ребра чи ні,
Я Єва, що спокушує Адама.
Я та, якій присвячують пісні,
Я та, якій гукають просто «Мамо…»
Я Єва, що спокушує Адама.
Я та, якій присвячують пісні,
Я та, якій гукають просто «Мамо…»
Я просто жінка. Грішна і свята,
Слабка і сильна, сіра і яскрава.
Я просто жінка, просто жінка. Та,
Якій потрібно щастя, а не слава.
Слабка і сильна, сіра і яскрава.
Я просто жінка, просто жінка. Та,
Якій потрібно щастя, а не слава.
Свята і грішна,
Ніжна і жагуча,
Цнотлива й пристрасна,
І сильна, і слабка,
І сильна, і слабка,
Ти — жінка, неповторна і чарівна,
Ти — жінка, вічно мудра й молода.
М'яка і владна,
Віддана і вільна,
Близька й далека,
Світла й потайна.
Ти — жінка, жінка — мати і дружина,
Безмежне море доброти й тепла.
П'янка і чуйна,
Ліки і отрута,
Чужа і рідна,
Горда і проста,
Ти — жінка, королева й берегиня,
Мінлива, непізнанна, дорога.Жінка щаслива сім’єю.
Тим, що вона є кохана,
Тим, що в родині із нею
Сонце встає вранці рано.
Жінка щаслива в коханні
І у дитячій любові.
Адже без цього є марні
Будні й години святкові.
Жінка щаслива душею,
Тим, що вона – берегиня.
Серце жіноче безмежне:
Сповнене ласки й терпіння.
Жінка щаслива і люба
Навіть в рутинності справ,
Лише коли її іменем
Хтось свою мрію назвав.
Не відкладай на завтра почуття,
Впусти любов, відкрий для щастя двері,
Найкращий час СЬОГОДНІ для життя,
Не споглядай – ти не глядач в партері.
В нім головну тобі відвели роль,
То ж дихай глибше, говори важливе,
Немилим серце більше не неволь,
Його хай сповнить справжнє й особливе.
Найголовніше – полюби себе,
Навчися пробачати й відпускати
Усе, що болем у душі шкребе,
Не бійся, дій і досить вже чекати.
Не відкладай, бо потім – то міраж,
Живи, кохай, радій уже сьогодні,
Учора вже минулого вантаж,
То ж не тягни проблеми звідти жодні.
Хай це сьогодні не солодкий мед,
Не варто світ коптити негативом,
Не забігай далеко наперед –
Тихенько йди, та впевнено й щасливо!
© Анжела Левченко
Все ще пахну тобі недобаченим сном перед ранком.
Все ще хочусь тобі нерозтраченим ніжним люблю.
Із святої землі повернулась додому прочанка.
Витри кров зі ступень, дай твого співчуття пригублю.
Та мовчанням своїм розпинаєш не гірше за слово.
Все ще мріюсь тобі білим янголом долі сумним.
То повір і візьми лиш чуттєвість душі за основу,
І на чистому тлі будь майбутнім моїм осяйним.
Виправдань не чекай. І пояснень ціна невелика.
На спокуту Господь дарував для нас ціле життя.
У безмірних світах крил позбулась, бреду, мов каліка.
Все ще рідна, хоча… вже в минуле нема вороття…
© Анжела Левченко
Анжела Левченко
Мій ранок починається не з кави -
З молитви за дітей і за батьків,
Із вдячності за день новий цікавий,
Що сповнений безмежних почуттів.
І хоч слова мої не особливі,
Важливо з Богом серцем говорить,
Здорові щоб були усі й щасливі,
Прошу натхнення жити і творить.
І дякую за кожну мить прожиту,
За хліб святий, що маю на столі,
І за можливість вірити й любити,
Залишивши образи і жалі.
І кожен ранок нове сподівання,
І більшого я в долі не прошу.
А потім...можна й кави, і кохання,
Як справжня жінка, трішечки згрішу...
© Анжела Левченко
З молитви за дітей і за батьків,
Із вдячності за день новий цікавий,
Що сповнений безмежних почуттів.
І хоч слова мої не особливі,
Важливо з Богом серцем говорить,
Здорові щоб були усі й щасливі,
Прошу натхнення жити і творить.
І дякую за кожну мить прожиту,
За хліб святий, що маю на столі,
І за можливість вірити й любити,
Залишивши образи і жалі.
І кожен ранок нове сподівання,
І більшого я в долі не прошу.
А потім...можна й кави, і кохання,
Як справжня жінка, трішечки згрішу...
© Анжела Левченко
Я – українка!
Гарна, вродлива,
Рідною землею завжди щаслива…
Я – українка!
Щира, відверта,
Трохи спесива, де в чому вперта…
Я – українка!
Добра і мила,
Співом своїм увесь світ полонила…
Я – українка!
Жовто-блакитні
Стрічки в моєму волоссі помітні…
Я – українка!
Гарної долі…
Гірше у світі нема за неволю!
Я – українка!
В червонім намисті!
Думки мої, ніби та сльоза, чисті!
Я – українка!
До болю ніжна,
Дуже тендітна, трішечки грішна…
Я – українка!
Донька рідненька
Багатостраждальної Вкраїни-неньки!
Я – українка!
Цим я пишаюсь,
З думкою тою завжди прокидаюсь,
Дякую, Боже,
За мою долю!
Дякую, Боже, за нашу волю!
За ясне небо,
Сонце і квіти,
За ті пісні, що співаємо дітям,
За щире серце,
Мудрість, відвагу,
І за відверту до ближніх повагу…
Я – українка!
З сонця і неба!
Іншої долі мені не треба! (Наташа Бояринова)
А я ж була уся перед тобою!
Неначе на вівтар,до тебе йшла.
Я гріла тебе чистою любов'ю--
По- іншому ніколи не могла.
А я недолюбов твою, як віру,
Несла в собі, неначе божий знак.
А ти недокохав, недоповірив,
Недохотів , не оцінив ніяк...
А я ж хотіла бути лиш з тобою,
Вдвох допивати це життя до дна.
Та небо розридалося грозою,
В той день, коли з'явилася ВОНА.
А я до нитки у цю мить промокла,
І, може, з часом зрозумієш ти,
Що до останнього тоді чекала кроку,
Щоб від грози тебе уберегти...
25.06.2017р. Lana.
Автор: Оксана Чехалина
"А брак счастливый тоже ведь профессия,
Обмен колец не значит навсегда,
Я перед браком всё отлично взвесила
И поняла, что мой то на года.
Счастливый брак измерить можно временем,
А в паспорте печать всего печать,
Супругой стать не трудное решение,
Труднее в браке счастье удержать.
Счастливый брак не поцелуи страстные,
И не ночное дикое влечение,
Счастливый брак, когда и в дни ненастные,
К друг другу остается уважение".
Марина Кузьменко
Так хочеться бути слабкою.
Хоча б на якусь лише мить…
І знати, що поруч з тобою
Є той, хто тебе захистить.
Від сліз. І від слів нехороших.
Сховатись за мужнє плече.
Є дещо цінніше за гроші -
Це погляд коханих очей.
Так хочеться бути слабкою.
Відчути обіймів тепло,
Щоб хтось ніжно гладив рукою,
Мов ангел зігрів під крилом…
І хочеться бути чиєюсь…
Коханою.
Навіть без слів,
Щоб кожен твій подих і погляд
Хтось серцем своїм зрозумів…
А я без тебе - як без світла день...
Як річка без води - втрачаю сили...
Як Бог без віри, свято без пісень,
Без тебе ніби сонце загасили...
Без тебе так самотньо на душі,
Без тебе навіть чай не зігріває,
Без тебе я постійно на межі,
Мені без тебе спокою немає...
Я міг би, мабуть, бути і один,
Та в чому сенс такого існування?
З тобою я торкаюся глибин!
З тобою - насолоджуюсь коханням!
© А.Штомпель
Её пoхoдка однажды изменитcя…
И благодаpнo взглянув в небeса,
Oна в cвободное платьe оденeтcя
И будет верить вдвойне в чудeса…
Движeнья cтанут кpаcивыми, плавными…
Как роза, жeнственнoсть в ней раcцветёт.
И будут в мирe дeйcтвительно главными
Mечты o тoм, ктo пoд сepдцем живёт…
Eё нe встpетишь в pуках с cигарeтoю,
C бутылкой пива за дальним углом…
Oна улыбкою нeба согpeтая
Идёт, и миp pаcцвeтает кругoм…
Так cладкo пахнет она мандаpинами
И счастьeм cветитcя будто наcквoзь…
Oна давнo нe флиртуeт с мужчинами -
Ей проcтo встретить любoвь дoвелoсь.
Oна бывала ужаснo нecдeржаннoй,
А наcтрoeньe – то минуc, тo плюс,
Ho вcе плoxиe эмoции свеpжeны -
На свeт появилcя её каpапуз!
И пусть cудьба нeлeгка и изменчива,
Но еcть и pадоcть на cветe, пoвepь.
Она нe прoсто кpаcивая жeнщина,
Oна – cчастливая мама теперь.
Иpина Самарина-Лабиринт
Її хода вже трішечки міняється,
Щасливий погляд зводить в небеса.
У плаття, неприталені, вдягається
і вдвічі більше вірить в чудеса.
Всі рухи стануть плавними, красивими,
Жіноча зваба з кожним днем цвіте.
І будуть мрії всі лише щасливими
і лиш про радість, що у ній росте.
Я - просто мама!Боже, поможи
В любові й ласці діточкам служити.
Я буду нести всі їхні хрести,
Лиш щоб щасливі були мої діти.
В любові й ласці діточкам служити.
Я буду нести всі їхні хрести,
Лиш щоб щасливі були мої діти.
Я буду Ангелом літати біля них,
Оберігати на усіх дорогах,
І берегти їх від людей лихих,
Щоб завести до Батька їх- до Бога.
Оберігати на усіх дорогах,
І берегти їх від людей лихих,
Щоб завести до Батька їх- до Бога.
Я - просто мама!Боже захисти!
Моїх дітей від заздрості й гордині,
Дорогу правильну в житті їм покажи,
А я молитися почну вже нині.
Моїх дітей від заздрості й гордині,
Дорогу правильну в житті їм покажи,
А я молитися почну вже нині.
Я - просто мама!Боже, збережи
Дитячу душу в чистоті і вірі.
В тяжку хвилину їх не залиши,
А я молитись буду до Марії.
Дитячу душу в чистоті і вірі.
В тяжку хвилину їх не залиши,
А я молитись буду до Марії.
Я - просто мама!Отче Всеблагий!
Я дякую за дар той превеликий.
Моїх дітей Ти ласкою сповий,
А моя вдячність буде по-всі віки.
Амінь.
Я дякую за дар той превеликий.
Моїх дітей Ти ласкою сповий,
А моя вдячність буде по-всі віки.
Амінь.
Заробітчанка
Автобус курс узяв на Україну,
Позаду Рим та десять довгих літ
І тихий щем прийшов до серця Ніни,
Вона кидає цей назавжди світ.
Світ у якому ти чужа людина,
Загорнута в буденну сіру суть,
Що створена для праці, мов машина,
Якою нечистоти всі шкребуть.
За двадцять років - стільки пережито,
Скільки страждань, самотності та мук,
Чужа земля просіяла, мов сито,
Мільйони українських вільних рук.
О скільки ж тих жінок із України!
Поїхали кудись в чужі краї
І гнуть в труді свої тендітні спини,
І плачуть нишком сестроньки мої.
А вдома злидні і навчання в діток
Та безробітний п’яний чоловік,
Який ревнує й біситься від пліток,
Немов в дружини гульки цілий рік.
А Ніну чоловік вже й не чекає,
Бо зрадив і з сусідкою живе,
Життя екзамен вірності складає
І новим руслом інколи пливе.
Ось так і в Ніни; виросли вже діти,
За гроші мами випурхнули в світ
Та не зросли у серці диво-квіти,
Залишилась сама - на схилі літ.
В дітей своя сім’я, своя родина,
А мама стала якось в стороні
Погостювала трішки в доньки й сина
І знову у самотності всі дні.
Та ніби діти й поважають маму,
Онуки тішать інколи до сліз,
Але ж душа болить, співає драму,
І тягне в самоті родинний віз.
В дітей проблеми, знову треба гроші,
І так без міри та логічного кінця.
А в мами від думок напали воші,
Бо діти бачать в ній - лиш гаманця.
Великі гроші, наче сильний вітер,
Розвіяв всі родинні почуття
І ніби вивів із колючих літер,
Заробітчанську формулу життя.
Дочка жалілась, внуків треба вчити,
А син нову машину вщент розбив.
Самі не хочуть заробляти діти,
А все чекають від матусі див.
Та роки вже не ті, не ті вже рухи,
Болить спина, упав страшенно зір,
Болячки налетіли, наче мухи,
А діти обминають мамин двір.
Поплакалась в подушку, підвелася,
Підлікувалась трішки й на весні,
У Рим далекий знову подалася,
Щоб вчити внуків в рідній стороні.
Знайшла роботу, доглядає жінку
І знов сама, і на чужій землі,
Свою пусту залишила хатинку
І заповіт в шкатулці на столі.
Ой як же важко жити без родини!
Без співу українських солов’їв,
Без квіту вишень, яблунь та калини
І без повітря з лісу та ланів.
На Україну птахи полетіли,
Гніздо лелека мостить на вербі,
А Ніну думи, як джмелі обсіли,
І кожний день прожитий у журбі.
Пече нестерпно в серці ностальгія,
Буравить дірки в серці, мов свердлом,
І вмить інсульт пронісся, як стихія,
Здвигнув все тіло наче бурелом.
Лікарня ,ліжко, боргові рахунки,
Одним-одна в візку на чужині,
Такі життя зробило подарунки,
А діти не спішать до мами. Ні.
Усе життя для них трудилась в поті,
Поневірялась по чужих світах
І ось тепер, як кажуть «цирк на дроті»
Нікому непотрібна і в боргах.
Минали довгі дні й безсонні ночі,
В притулку для безпомічних калік.
Та якось серед дня, підвела очі,
Стояв Василь, колишній чоловік.
Прийшов. Від нього помочі не ждала,
Бо ж у розводі вже сімнадцять літ
Та на душі чомусь так легко стало,
І посвітлішав в цю хвилину світ.
Він вже пив, звільнився від сусідки,
Жив одиноко в батьківськім гнізді
І їздив десь в Москву на заробітки
Та сумував за Ніною в труді.
Щодня корив себе за п’яну зраду,
Стояла Ніна в серці, як стіна,
Не обійти ні спереду ,ні ззаду,
Жінок багато та в душі одна.
Десятки раз хотів поговорити,
Шукав нагоду та потрібну мить,
Але не зміг вершину підкорити,
Бо певен був, що Ніна не простить.
Коли ж дізнався, що вона в візочку,
В далекім краї десь на чужині,
Зібрав валізу і в потрібну точку
Помчав, як той метелик на вогні.
- Прости мене й збираймося додому -
Сказав Василь прості такі слова,
Узяв за руки, пригорнув потому
І цілував мов в юності бува.
І так затишно стало в цю хвилину
В цих дужих чоловікових руках.
Згадала хату-пустку й Україну,
І заридала, мов підбитий птах.
Любов і сльози, зустріч і розлука
Тугим канатом в долю заплелись,
Старе кохання поверталось в муках,
Василь і Ніна міцно обнялись.
Ніхто з них вже не стримував емоцій,
Тіла палали, душі і серця,
Весь персонал пустив сльозу на оці
Від смаку переможного кінця.
Їх непривітно стріла Україна,
Холодний дощ розчісував чоло,
Сільська дорога в ямах по коліна,
І ось воно ріднесеньке село.
Півроку пролетіло наче днина,
По новому для них відкрився світ.
На грудях в Василя ридала Ніна,
Бо в п’ятдесят округлився живіт.
Вона в візочку, в зрілім віці діти,
Красуня внучка вже на виданні.
Ну як їй бути, як це пережити,
Як подолати ці тривожні дні?
Наважилась прийняти виклик долі,
Ну не вбивати ж їй дитя своє!
Зібрала всі свої остатки волі,
Хай буде так, як вже Господь дає.
Параліч став відходити від тіла,
Нове життя творило чудеса
І темну смугу вмить накрила біла,
Мінливий світ і в тім його краса.
Родився хлопчик, нарекли Богданом,
Василь радів, допомагав як міг.
Життя котилось, мов за Божим планом,
Лунав в хатині знов дитячий сміх.
Хоч кажуть двічі в річечку не входять,
Є тисячі доріг до забуття
Та Ніна з Василем таки доводять
Любов - найкраща формула життя!
Позаду Рим та десять довгих літ
І тихий щем прийшов до серця Ніни,
Вона кидає цей назавжди світ.
Світ у якому ти чужа людина,
Загорнута в буденну сіру суть,
Що створена для праці, мов машина,
Якою нечистоти всі шкребуть.
За двадцять років - стільки пережито,
Скільки страждань, самотності та мук,
Чужа земля просіяла, мов сито,
Мільйони українських вільних рук.
О скільки ж тих жінок із України!
Поїхали кудись в чужі краї
І гнуть в труді свої тендітні спини,
І плачуть нишком сестроньки мої.
А вдома злидні і навчання в діток
Та безробітний п’яний чоловік,
Який ревнує й біситься від пліток,
Немов в дружини гульки цілий рік.
А Ніну чоловік вже й не чекає,
Бо зрадив і з сусідкою живе,
Життя екзамен вірності складає
І новим руслом інколи пливе.
Ось так і в Ніни; виросли вже діти,
За гроші мами випурхнули в світ
Та не зросли у серці диво-квіти,
Залишилась сама - на схилі літ.
В дітей своя сім’я, своя родина,
А мама стала якось в стороні
Погостювала трішки в доньки й сина
І знову у самотності всі дні.
Та ніби діти й поважають маму,
Онуки тішать інколи до сліз,
Але ж душа болить, співає драму,
І тягне в самоті родинний віз.
В дітей проблеми, знову треба гроші,
І так без міри та логічного кінця.
А в мами від думок напали воші,
Бо діти бачать в ній - лиш гаманця.
Великі гроші, наче сильний вітер,
Розвіяв всі родинні почуття
І ніби вивів із колючих літер,
Заробітчанську формулу життя.
Дочка жалілась, внуків треба вчити,
А син нову машину вщент розбив.
Самі не хочуть заробляти діти,
А все чекають від матусі див.
Та роки вже не ті, не ті вже рухи,
Болить спина, упав страшенно зір,
Болячки налетіли, наче мухи,
А діти обминають мамин двір.
Поплакалась в подушку, підвелася,
Підлікувалась трішки й на весні,
У Рим далекий знову подалася,
Щоб вчити внуків в рідній стороні.
Знайшла роботу, доглядає жінку
І знов сама, і на чужій землі,
Свою пусту залишила хатинку
І заповіт в шкатулці на столі.
Ой як же важко жити без родини!
Без співу українських солов’їв,
Без квіту вишень, яблунь та калини
І без повітря з лісу та ланів.
На Україну птахи полетіли,
Гніздо лелека мостить на вербі,
А Ніну думи, як джмелі обсіли,
І кожний день прожитий у журбі.
Пече нестерпно в серці ностальгія,
Буравить дірки в серці, мов свердлом,
І вмить інсульт пронісся, як стихія,
Здвигнув все тіло наче бурелом.
Лікарня ,ліжко, боргові рахунки,
Одним-одна в візку на чужині,
Такі життя зробило подарунки,
А діти не спішать до мами. Ні.
Усе життя для них трудилась в поті,
Поневірялась по чужих світах
І ось тепер, як кажуть «цирк на дроті»
Нікому непотрібна і в боргах.
Минали довгі дні й безсонні ночі,
В притулку для безпомічних калік.
Та якось серед дня, підвела очі,
Стояв Василь, колишній чоловік.
Прийшов. Від нього помочі не ждала,
Бо ж у розводі вже сімнадцять літ
Та на душі чомусь так легко стало,
І посвітлішав в цю хвилину світ.
Він вже пив, звільнився від сусідки,
Жив одиноко в батьківськім гнізді
І їздив десь в Москву на заробітки
Та сумував за Ніною в труді.
Щодня корив себе за п’яну зраду,
Стояла Ніна в серці, як стіна,
Не обійти ні спереду ,ні ззаду,
Жінок багато та в душі одна.
Десятки раз хотів поговорити,
Шукав нагоду та потрібну мить,
Але не зміг вершину підкорити,
Бо певен був, що Ніна не простить.
Коли ж дізнався, що вона в візочку,
В далекім краї десь на чужині,
Зібрав валізу і в потрібну точку
Помчав, як той метелик на вогні.
- Прости мене й збираймося додому -
Сказав Василь прості такі слова,
Узяв за руки, пригорнув потому
І цілував мов в юності бува.
І так затишно стало в цю хвилину
В цих дужих чоловікових руках.
Згадала хату-пустку й Україну,
І заридала, мов підбитий птах.
Любов і сльози, зустріч і розлука
Тугим канатом в долю заплелись,
Старе кохання поверталось в муках,
Василь і Ніна міцно обнялись.
Ніхто з них вже не стримував емоцій,
Тіла палали, душі і серця,
Весь персонал пустив сльозу на оці
Від смаку переможного кінця.
Їх непривітно стріла Україна,
Холодний дощ розчісував чоло,
Сільська дорога в ямах по коліна,
І ось воно ріднесеньке село.
Півроку пролетіло наче днина,
По новому для них відкрився світ.
На грудях в Василя ридала Ніна,
Бо в п’ятдесят округлився живіт.
Вона в візочку, в зрілім віці діти,
Красуня внучка вже на виданні.
Ну як їй бути, як це пережити,
Як подолати ці тривожні дні?
Наважилась прийняти виклик долі,
Ну не вбивати ж їй дитя своє!
Зібрала всі свої остатки волі,
Хай буде так, як вже Господь дає.
Параліч став відходити від тіла,
Нове життя творило чудеса
І темну смугу вмить накрила біла,
Мінливий світ і в тім його краса.
Родився хлопчик, нарекли Богданом,
Василь радів, допомагав як міг.
Життя котилось, мов за Божим планом,
Лунав в хатині знов дитячий сміх.
Хоч кажуть двічі в річечку не входять,
Є тисячі доріг до забуття
Та Ніна з Василем таки доводять
Любов - найкраща формула життя!
Микола Курилюк.
Осінь
Вже відблиск осені в вітринах, Вона ввійшла з своїм ключем І малюватиме картини У скверах й парках під дощем. Вона змішає акварелі – Червоні, жовті й золоті. І вітер спуститься зі скелі, Щоб оцінить картини ті. Вона остудить теплі ранки, Малими зробить довгі дні І всі вчорашні обіцянки Дощем стікатимуть по склі. Я сумуватиму за літом, В душі його не відпущу, А осінь гратиме на флейті Сумну мелодію дощу...
У калиновій вишиванці, у золотистому вбранні
вона кружляла в дивнім танці... стелилась листям по землі.
Із сонцем легко загравала і шепотіла з вітерцем.
То в небі хмари розганяла, то стиха плакала дощем...
А вітер ніжно між листочків все лоскотав та обіймав,
з намистом вишиту сорочку він поцілунками знімав.
У калиновій вишиванці, у золотистому вбранні...
Кружляли осінь з вітром в танці.
Стелилось листя по землі...
Ходить осінь, в мокрі коси
Жовтий лист вплітає.В полі вітер стоголосить,
Літа теплого шукає.
Світять фарби серпанкові
На вершинах гаю.
Дощ гуляє по діброві,
І гриби збирає.
Грають струни клавесину,
Віють сум у душу.
Вітер скинув павутину
На порожню грушу.
Осінь тихо розпустила
Золоті вітрила
І в барвистому намисті
Чепуриться на узліссі.
День ще сонцем землю гріє,
Вечір сіє прохолоду.
Ніч шукає кожушину
І ховає в ковдру ноги.
25.09.17р. Олесь Розхристаний
Ходить дощ по своїй території,
Випаровує потом асфальт,
Плине все по своїй траєкторії,
І міцніє в землі базальт.
Пройде дощ – і очиститься липень,
Пройде дощ – і омиється сад,
Як ніколи запахнуть липи,
Вип’ють бджоли з дощу лимонад.
Буде липень нас знову просити
Все частіше виходити в парк.
Буде літо плоди трусити
І дощі із обтяжених хмар.
Все повториться знову укотре:
Літні зливи і просто дощі,
Літо довге і літо коротке,
Літо в світі і літо в душі.
© Вікторія Колісник І "Літо довге і літо коротке"
СОЛОМІЯ УКРАЇНЕЦЬ. ЙШЛА ДО БОГА УКРАЇНА...
В материнській вишиванці, де вогонь-руїна, йшла до Бога,рано-вранці, Ненька-Україна. Вітер коси розплітає,в небі чорна хмара, стала й в Господа питає: - За що така кара? Синів вбито в чистім полі, могили як рани, знову хочуть моїй волі одягти кайдани. Бач, калина зажурилась, бо вдовою стала: - Чи я тобі не молилась? Чи я не благала? Перед ляхом боронила православну віру, святий хрестик не зронила в холоднім Сибіру. Дощем збито в полі жито, нема кому жати: - Скільки іще сльози лити і синів ховати? Ангел Божий мовить з неба: - Скоро день настане, хто меча підняв на тебе, на коліна стане! Свята правда, воля й доля в твоїм домі буде, тільки кату не пробачать ні Бог, а ні люди.
* * *
Вокзал…чекають всі, а ось і потяг!
Під звук колес чомусь забилися серця,
Ще мить якась і зникне слово «потім» -
Настане зустріч бажана і, певно, не проста…
Там чоловік, синочок, батько,
Там брат, там дядько і дитинства друг,
Там незнайомий і приятель,
Там ті, кого чекають, люблять, ждуть!
І будуть сльози, квіти, прапори і крики,
І посмішки, і радість, і обривками слова -
В обіймах рідних будуть матері, дружини, діти,
В цю мить для них немов закінчилась війна…
«З поверненням! Вітаю соколята!
Вклоняюсь низько вам до самої землі!
Спасибі воїни, захисники, солдати,
За те, що боретесь за волю у вогні!
Спасибі вам, кохані козаченьки,
За вашу міць, відвагу і діла!
Я вірю - скоро прийде наша Перемога,
Бо лиш таки ким як ви під стать Вона!»
05.11.2016
Світлана Пазиченко ©
"Как много тех, с кем можно лечь в постель,
Как мало тех, с кем хочется проснуться,
И утром расставаясь улыбнуться,
И помахать рукой и улыбнуться,
И целый день волнуясь ждать вестей.
Как много тех, с кем можно просто жить,
Пить кофе утром, говорить и спорить,
С кем можно ездить отдыхать на море,
И как положено, и в радости и в горе,
Быть рядом, но при этом не любить.
Как мало тех, с кем хочется мечтать,
Смотреть, как облака роятся в небе,
Писать слова любви на первом снеге,
И думать лишь об этом человеке,
И счастья большего не знать и не желать.
Как мало тех, с кем можно помолчать,
Кто понимает с полуслова, с полувзгляда,
Кому не жалко год за годом отдавать,
И за кого ты, сможешь, как награду,
Любую боль, любую казнь принять.
Вот так и вьется эта канитель,
Легко встречаются, без боли расстаются,
Все почему? Все потому, что много тех,
С кем можно лечь в постель,
И мало тех, с кем хочется проснуться.
Мы мечемся, работа, быт, дела,
Кто хочет слышать, все же должен слушать,
А на бегу увидишь лишь тела,
Остановитесь, что бы видеть душу.
Мы выбираем сердцем, по уму,
Боимся на улыбку улыбнуться,
Но душу открываем лишь тому,
С которым и захочется проснуться.
Как много тех, с кем можно говорить,
Как мало тех, с кем трепетно молчанье,
Когда надежды тоненькая нить,
Меж нами, как простое пониманье.
Как много тех, с кем можно горевать,
Вопросами подогревать сомненья,
Как мало тех, с кем можно узнавать,
Себя, как своей жизни отраженье.
Как много тех, с кем лучше бы молчать,
Кому не проболтаться бы в печали,
Как мало тех, кому мы доверять
Могли бы то, что от себя скрывали.
С кем силы мы душевные найдем,
Кому душой и сердцем слепо верим,
Кого мы непременно позовем,
Когда беда откроет наши двери.
Как много их, с кем можно не мудря,
С кем мы печаль и радость пригубили,
Наверно только им благодаря,
Мы этот мир изменчивый любили."
Как рассчитать по формуле изношенность души ?
Не возраст это и не километры ..
Упущенных ,разрушенных возможностей мосты
Пустых холодных встреч пронзительные ветры
Ты возведи в квадрат и в скобки заключи...
Помножь :
На чьи то слезы у окна ,когда молчат ключи,
На минус верности ,на минус доброты,
И снова в скобку :
"Энн" осколков сломанной мечты ...
Помножь: на неиспитость теплоты любимых губ ,
Помножь: на незамеченность к тебе протянутых любимых рук .
Потом все подели:
На "икс" никчемной суеты...
Ты видишь ?
Бог дает на выбор формулы, а выбираешь - ты ....
О.Мирина. 2008
Немає коментарів:
Дописати коментар