Ми українці - нація Тараса, 
Ми - сагайдачні і кармелюки, 
Коли прийшли ми - не полічиш часу, 
Ми древні і безсмертні, як віки. 

Нас мордували, нас тягли на плахи. 
О! Скільки потекло кривавих рік! 
Хотіли ополячити нас ляхи, 
А росіяни зрусити навік. 

Та все даремно. Знову ми і знову 
Жбурляли всіх у темряву й багно, 
Залишилися ми і наша мова 
Настояна на сонці, як вино. 

Ця мова може світ зачарувати, 
В ній все - і грім, і шерехи гаїв. 
У неї, мабуть, вчилися співати 
Не тількі наші - курські солов'ї. 

І тому їй не зникнути ніколи, 
І підкоряти щирістю світи. 
Ми живемо - Івани та Миколи, 
І всі народи рідні нам брати. 

Ми живемо, і нас не подолати, 
Не покривити наші язики. 
Бо є Шевченки майже в кожній хаті, 
Є Сагайдачні і Кармелюки. 

Володимир Сіренко

розмова з Шевченком

Тарасе, плачеш разом з нами... На домовини впали матері. Ну як же так? В твій час було те ж саме, Й тепер могили свіжі на землі. Кобзарю, вбили вірменина. Він, як молитву твій "Кавказ" читав. Заплакала за ним вся Україна. А кат московський руки потирав... Забрали все. Ще й насміхались з Тебе. До "Заповіту" втерли кірзяки. Продали землю, ще хотіли - небо, На Храмах наших ставили зірки. А ти хотів, щоб квітла Україна. Вона й цвіла за владним парканом. А наша поселялася родина На цвинтарях новеньких за селом. В ту ніч, Тарасе, я не спав. Молився. І дзвін Михайлівський просив: не руш! В ту ніч у ката біс вселився, Його купили за великий куш. Тебе віддали у солдати. Нам снайпер в голову стріляв... Скажи, Кобзарю, мушу знати, Хто нам недолю таку дав. ... Врага не буде супостата Скажи, коли? Скажи мені. Коли ж то будуть син і мати вже на оновленій землі. Оксана Максимишин-Корабель. 26 лютого 2014 р.