Війнуло болем з газетних шпальт-

Згадаєм всіх, хто тоді поліг!

Ті хлопці падали на асфальт,

Вмивався кров'ю лютневий сніг.

Пішли на битву з вчорашнім днем,

Бо не сприймали гадючну фальш.

Вони, як зорі, горять вогнем,

Їх подвиг- біль і неспокій наш.

Так, гріє душу комусь безвіз,

Та в себе жити все важче й важче…

Свічок скорботних стікає віск,

Жирують- гірші, вмирають- кращі…

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!
Не плачте, мамо. Так хотілось жити. 
Росою мити руки на світанку. 
Ще не навчився  з дідом сіять жито, 
не одягнув новеньку вишиванку...

- Прости, Наташенька. Рости достойно сына.
Отец поймет, и пусть не плачет мать.
Мне дороги и вы, и Украина.
Не смог я между вами выбирать...

Вони ідуть, на небо, рівним строєм.
Ще зовсім юні. І літами биті.
Відлунням болю чується "Герої"!
І губиться в задимленній блакиті.

Сам Бог відкрив для них ворота раю,
і янголи в скорботі нахилились.
Туди рабів ніколи не пускають,
а ви життям за волю розплатились...

Не плачте, мамо, я тут не один.
Із Львова вчитель, з Самбора аж двоє.
Ще тітки Василини старший син,
вона й не знає, що він став героєм...

Лишень погляньте, в небеса щоночі,
нові зірки, яскраво засвітились.
А може, дивляться героїв наших очі,
і просять, щоби ми за них молились.

Щоб струни пам*яті не вкрилися снігами,
про тих, хто не зігнув в бою коліна.
Почуйте серцем:
- Ви не плачте, мамо.
Вмираю, щоб не вмерла Україна!

Соломія Українець

Він тихо говорив й палив багато, І смуток в погляді, у зморшках все чоло. Розповідав, як загубив він брата, А іх у нього триста душ було. Під Іловайськом, в “коридорі”, всіх поклали… Хто був поранений, добили, мов шмаття, Була домовленність, “зелений” їм давали, А потім кров’ю вмилась матінка-земля. Так сталося, що він живим зостався, Хоч уцілів, але потрапив у полон, Огидно ворог у лице йому сміявся, Що підло, низько, розстріляли батальон. Рубцем на серці рана гоїтись не буде, Вона кривавитиме довго, все життя, Він Іловайськ та побратимів не забуде, Вони ніколи не підуть у небуття… Ми також мусимо героїв пам’ятати, Бо то рубець на тілі нашої землі, Бо наші воїни пішли нас захищати, Та найцініше віддали — життя свої.
Владислав Стасюк