- Прости, Наташенька. Рости достойно сына.
Отец поймет, и пусть не плачет мать.
Мне дороги и вы, и Украина.
Не смог я между вами выбирать...
Вони ідуть, на небо, рівним строєм.
Ще зовсім юні. І літами биті.
Відлунням болю чується "Герої"!
І губиться в задимленній блакиті.
Сам Бог відкрив для них ворота раю,
і янголи в скорботі нахилились.
Туди рабів ніколи не пускають,
а ви життям за волю розплатились...
Не плачте, мамо, я тут не один.
Із Львова вчитель, з Самбора аж двоє.
Ще тітки Василини старший син,
вона й не знає, що він став героєм...
Лишень погляньте, в небеса щоночі,
нові зірки, яскраво засвітились.
А може, дивляться героїв наших очі,
і просять, щоби ми за них молились.
Щоб струни пам*яті не вкрилися снігами,
про тих, хто не зігнув в бою коліна.
Почуйте серцем:
- Ви не плачте, мамо.
Вмираю, щоб не вмерла Україна!
Соломія Українець
Він тихо говорив й палив багато,
І смуток в погляді, у зморшках все чоло.
Розповідав, як загубив він брата,
А іх у нього триста душ було.
Під Іловайськом, в “коридорі”, всіх поклали…
Хто був поранений, добили, мов шмаття,
Була домовленність, “зелений” їм давали,
А потім кров’ю вмилась матінка-земля.
Так сталося, що він живим зостався,
Хоч уцілів, але потрапив у полон,
Огидно ворог у лице йому сміявся,
Що підло, низько, розстріляли батальон.
Рубцем на серці рана гоїтись не буде,
Вона кривавитиме довго, все життя,
Він Іловайськ та побратимів не забуде,
Вони ніколи не підуть у небуття…
Ми також мусимо героїв пам’ятати,
Бо то рубець на тілі нашої землі,
Бо наші воїни пішли нас захищати,
Та найцініше віддали — життя свої.
Владислав Стасюк