Обпечені війною: кременецьке село Білокриниця зустріло найбільше
трун із зони АТО
Загинув, обороняючи Донецький аеропорт
20 січня 2015 року в Донецькому аеропорту загинув перший Герой –
«кіборг» В’ячеслав Мельник (позивний
«Анчоус»).
Після втрати синочка батько В’ячеслава, Олександр Петрович, з 10 лютого
2016 року перебуває в зоні АТО у складі 5 батальйону Української добровольчої
армії. А мама Героя, Ірина Петрівна, з квітня 2015 року почала займатися
волонтерством. Спочатку була у волонтерській організації «Джура», після розпаду
якої у серпні 2015 року разом з колегами-волонтерами з «Джури » – отцем Андрієм
Любунем та Юлією Савчук створила благодійний фонд «Наша надія –
Кременець». До речі, мама загиблого «кіборга» за волонтерську діяльність
нагороджена Патріархом Київським і всієї Руси Філаретом медаллю «За жертовність
і любов до України» (18 травня 2016 року).
Натомість В’ячеслав Мельник був нагороджений (посмертно) такими відзнаками:
орденом «За мужність» III ступеня, нагрудним знаком «За оборону Донецького
аеропорту», медаллю «122 окремий аеромобільний батальйон 81 бригада»,
медаллю «За жертовність і любов до України», медаллю «За службу Україні».
Також Мельник включений до списку «Народний Герой України».
Останній репортаж військового журналіста
Березень 2015 року… Загинув журналіст
ТРК Міноборони України “Бриз” Дмитро
Лабуткін. Такі люди назавжди змінили історію України. Жаль
тільки, що історія нашої країни написана червоним…
Дмитро Лабуткін нагороджений (посмертно) такими відзнаками: орденом Богдана
Хмельницького III ступеня (посмертно), відзнакою “За військову доблесть”
(посмертно). Включений до списку «Народний Герой України».
Війна не пожаліла військового комісара
А зовсім недавно, 11 червня 2016 року близько 01.00 год., виконуючи
бойове завдання у складі свого підрозділу, загинув старший офіцер відділення
комплектування Кременецького об’єднаного міського військового комісаріату,
майор Борис Макаревич, який
29.04.2016 року був призначений на посаду командира мінометної батареї
військової частини польова пошта 2950 ОК «Захід» та відправлений у зону АТО.
Загинув при виконанні завдання в результаті підриву штатного автомобіля на
протитанковій міні.
Українців не можна поставити на коліна
У новинах та із засобів масової інформації кожного дня ми чуємо про
загиблих наших захисників. Для нас ці хлопці, чоловіки є Героями, які вже
не перший рік воюють на сході нашої країни, захищаючи її територіальну цілісність,
відстоюючи свободу вибору і слова. Так, саме свободу вибору і слова, адже ворог
вирішив, що у нас можна відібрати державність, територію, мову, нашу свободу,
але одного він не врахував: нас не можна поставити на коліна, зламати нашу
гідність, стерти нашу історію, яка роками була і є просякнута кров’ю молодих
людей, у яких ще все життя було попереду, але вони вибрали інший шлях. Ці
молоді люди гідні називатися Героями, патріотами, справжніми українцями. І
герої не тільки ті люди, які зараз воюють на сході нашої країни, а й ті, хто
допомагає морально, фінансово. Героями є волонтери, на яких і тримається наша
армія, але найсильнішими людьми, окрім наших захисників, є ще і їхні матері. Є
матері, які ще можуть пригорнути свого синочка, сказати йому, як сильно
його люблять, а не ридати над труною сина і навіть не мати можливості востаннє
його пригорнути, тому що ворожий снаряд чи міна, розриваючи тіло сина, назавжди
розірвали душу його матері.
Герої не вмирають! Вони завжди живуть у наших серцях! Мені дуже хочеться,
щоб стежки до їхніх могил ніколи не заростали, а на могилі щоб завжди були
квіти… Ці хлопці зробили нам найбільший дарунок з усіх можливих, вони,
захищаючи наше життя, віддали своє. Ми ніколи про вас не забудемо!
Я не знаю, скільки, ще сліз має бути пролито згорьованими матерями, скільки
ще автомобілів з надписом «Вантаж 200» має приїхати до домівок, скільки ще
скалічених життів має бути, щоб усі зрозуміли, що ми не хочемо війни, болю,
розлуки і смерті. Ми хочемо, щоб хлопці закохувались, виховували дітей, гуляли
з ними в парках і скверах, а не бігли по мінному полі і підривалися на ворожих
снарядах. Ми хочемо, щоб діти росли і навчалися в школі, а не сиділи у льохах
зі шматком хліба в руці, ми хочемо, щоб сини України не гинули, а поверталися
живими додому…
Статтю Валентини Процик можна у рубриці "Герої не вмирають!"
Немає коментарів:
Дописати коментар